«Їли коржі з бур’янів та листя»

Четверта субота цього місяця – традиційно жалобна. Цього дня, який припадає на 22 листопада, згадуватимуть усіх невинно загиблих від голодоморів в Україні.

Буковину в 1930-х роках оминула ця трагедія, оскільки край у ті часи входив до складу Румунії. Проте вона спіткала її пізніше – у 1946-1947 роках. Сьогодні на Буковині є свідки тих страшних сторінок історії.

Чернівчанин Іван ФОСТІЙ, головний упорядник "Національної книги пам’яті жертв голодоморів 1932-1933, 1946-1947 років. Чернівецька область", пережив голод двічі – у 1932-1933 та в 1946-1947 роках.

Під час першого голоду йому було лише п’ять років. Тоді він з батьками та ще двома дітьми – братом та сестрою – жили на Чернігівщині в селі Фастівці.

"Якби ви мене запитали, що було вчора, я вже можу не пам’ятати. А ті часи – наче досі перед очима", – зауважує Іван Петрович.

– Пригадую, мама вскочила в хату і запитує батька, що робити, бо бригада вже в сусідів. А в нас на печі було кілограмів вісім жита. Виходити з оселі пізно. Батько сказав нам, дітям, взяти крило, яким підмітали хату, і замести зерно під стінку на печі. А потім ми щільно полягали на ньому один біля одного і накрилися покривалом, – пригадує Іван Фостій. – Зайшло осіб 15. Один з папкою, інший – із залізним ціпком. Такими проколювали землю, щоб знайти, де закопане зерно. Обшукали все. Тоді один підходить до нас і наказує підняти покривало. Ми підняли лиш до половини. Чоловік, знітившись, оглянув нас, сказав, що нічого немає, і вони пішли, – розповідає Іван Фостій.
Сім’я мала корову, яка рятувала не лиш їх, а й сусідів. Тварин тоді не забирали. Це й допомогло родині не померти з голоду.

"Якщо людина набрякала, то їй вже нічого не допомагало. Це ознака того, що скоро їй на той світ. Я бачив людей, з яких просто текла вода, – зі сльозами на очах згадує Іван Петрович. – Якось мій дядько прийшов до нас, взяв блюдце з патокою і випив усе до дна. Він уже не міг сидіти на лаві, такий був набряклий. Його дружина і донька на той час уже померли від голоду".

Млини були закриті, мірошникам під страхом смерті забороняли пускати туди людей чи молоти зерно. У кого знаходили жорна – розбивали.
"В робітників, або тих, хто був при якихось установах, були невеличкі пайки. А коли в селян забирали продукти – то їм лишалося лиш одне – їсти бур’яни, – додає чоловік. – Ми робили коржі з сушеної конюшини, бур’янів, липового листя. Як наробить нам мама з лушпиння проса коржів, то їх навіть неможливо було жувати. Потрібно було запивати водою, бо інакше не проковтнути. А потім і в туалет сходити неможливо – так мучилися. Але їли, бо ніхто не хотів помирати".

Іван Фостій на Буковині опинився в 1946-1947 роках – коли тут люди теж потерпали від голоду. Чоловік, будучи студентом культосвітнього технікуму, щодня бачив, як під стіною вздовж базару (нині ринок "Центральний", – авт.) сиділи набряклі діти.

"Студентам видавали картки, на які можна було отримати 500 грамів хліба. Та щоб мати хліб на завтра, доводилося половину з’їдати, а решту продавати, – пригадує Іван Фостій. – Однак як ти його продаси, коли всюди люд голодний? Дівчата-одно-кур­сниці якось хотіли хліб продати, то один чоловік прийшов, вихопив з рук і впав – уже не міг його пожувати. Це було жахливо", – розповідає чоловік.
Наталя ШЕВЧУК

Вшанування пам’яті
22 листопада на розі вулиць Руської та Шевченка відбудеться покладання вінків і квітів до пам’ятного знаку жертвам голодоморів та молебень представників різних конфесій.
Початок о 12:00.

Зі спогадів очевидців
Людмила Гриновецька,
місто Сміла на Черкащині:
– У місті голодуючі поїли всіх собак та котів. Їли навіть мертвих, а живих добивали на м’ясо. Одного разу я затрималась у школі, а вчилися ми в другу зміну. Коли вийшла, було вже темно. Раптом з воріт вибіг чоловік і почав за мною бігти. Я знала, що він хоче мене з’їсти, тому бігла щосили, відчуваючи позаду важке дихання. Чоловік був дуже знесилений, тому й не зміг мене наздогнати.
На нашій вулиці жила вдова з дітьми. Їх було п’ятеро. Всі були набряклі від голоду. Одного разу їхня мати помила підлогу в хаті, викупала дітей, одягла їх в чисте, а сама натопила грубу і закрила засув. Всі померли від чадного газу. Так мати вчинила, бо нічим було годувати, а дивитися на муки було нестерпно. (З "Книги пам’яті жертв голодоморів")

Факти про Голодомор 1932-1933 років
 У серпні 1932 року прийнято репресивний закон, названий народом "законом п’яти колосків" (діяв до 1947-го). Він передбачав розстріл або 10 років ув’язнення тим, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.
 За канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.
 Приблизно 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв були також білоруси, болгари та угорці.
 Найбільше українців загинуло у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була у складі УРСР.