«Для мене честь – молитися за наше військо»

Настоятель Сторожинецького храму Всіх Святих Українського народу Української Греко-Католицької Церкви отець Іван Гопко двічі побував у зоні бойових дій. Молитвою підтримував моральний дух бійців, сповідав та причащав їх перед боєм.

Ми зустрілися з отцем Іваном Гопком напередодні його третьої поїздки на Схід. Він поспішав, бо треба було ще зібратися в дорогу.
"Заміню греко-католицького священика із Закарпаття, який там був місяць, – пояснив. – Їду на місяць у Краматорськ та Дебальцево. Перший раз був на блокпосту під Слов’янськом, де нас постійно обстрілювали з "Градів". Другий – за 70 кілометрів від Донецька, коли 51 бригада вийшла з оточення під Іловайськом. Неймовірно важко було дивитися на душевні муки хлопців. Війна змінила їх назавжди. Я вислухав кожного, кому потрібна була моя допомога і порада".

"Перед боєм приходили сповідатися"

Про своє перебування на Сході та побачене отець Іван згадує з болем.

– Я не тримав у руках автомат Калашникова, не стріляв, – каже. – Зброя священика – то є молитва і хрест. Своєю присутністю я показував цим хлопцям, що вони не самі, з ними – церква і Бог. Вони приходили до мене і просили: "Отче, помоліться за мене". Або: "Помоліться за мого друга, який загинув під Іловайськом". Я шукав якийсь пеньок, накривав його білим обрусиком, клав на нього хрест, запалював свічечку і правив літургію. Це заспокоювало бійців. Шепотілися між собою: "Дивіться, священик приїхав до нас, усе буде добре". Перед боєм часто приходили до мене сповідатися. Можливо, в мирній ситуації вони б ніколи не зважилися на таку відверту сповідь, а тут розуміли, що вона може бути останньою. Дехто після бою перебував у стані повного заціпеніння. Ми з психологом працювали з хлопчиною, який вийшов з Іловайського котла. Він дуже переймався тим, що його батькам повідомили про його смерть і вони не знають, що він живий. Бувало, що на будь-який незрозумілий звук бійці падали на землю, закривали голову руками і кричали: "Гради". І мене тягнули донизу, просили: "Лягайте, батюшко, бо стріляють". А це був просто вихлоп автомобіля…

Військові часто запитували в мене: "Отче, чи не маємо гріха, що стріляємо в людей?". Я відповідав їм: "Церква має поняття справедливої війни, коли гріх вбивства виправдовується обороною. А ці люди самі підписали собі смертний вирок, коли за гроші пішли вбивати вас".

"Освячував бойову техніку і зброю"

Священик жив з бійцями в наметі, харчувався разом із ними. "Зазвичай я ходив у камуфляжній формі, як звичайні вояки, одягав бронежилет і каску, – запевнив отець Іван. – За потреби переодягався у чорний підрясник. Їздив з військовими на БТРі по блокпостах, де сповідав та причащав. Потім мені дали забраний у сепаратистів автомобіль. Я сідав за кермо і об’їжджав із психологами наші підрозділи. Якось увесь тиждень не вщухав дощ. Хлопці, накрившись плівками, ремонтували бойову техніку. Під ранок чую, що в намет хтось зайшов. Тягне мене за ногу, бо я лежав біля входу, і запитує: "Не знаєш, де батюшка живе? Треба БТРи посвятити, бо терміново їдемо на блокпост". Встаю, одягаюся, беру молитовник, свячену воду. Посвятив машини, благословив бійців. Освячував і зброю, і їжу…

– Та найбільше мене вразили медики, – зізнався отець Іван. – Коли приїхав до них, зайшов до намету і побачив, що вони сплять на ношах, червоних від засохлої крові. Виглядало, ніби вони ставляться до цього збайдужіло. Та коли почали сповідатися, я зрозумів, що це не так. Деякі мучилися, що не могли врятувати всіх поранених.

Благословляв під кулями майданівців

Отець Іван всю минулу зиму провів на Майдані. В Інтернеті навіть помістили відео, коли він вночі 18 лютого благословляв під кулями людей.

– Ми навіть з іншими священиками допомагали класти барикади, – пригадує отець Іван. – З отцем Василем Гасинцем ми вперше приїхали до Києва 30 листопада. Пригадую, спілкувався з дівчиною, яка зізналася: "Я переживаю, чи не марна була наша жертва і що я скажу мамі, бо мені відбили нирку". І тоді я подумав, що треба зробити все можливе, аби ми перемогли. Якось вночі було дуже неспокійно. Я пробирався вперед на барикади. Побачивши мене, один чоловік закричав: "Хлопці, отець прийшов до нас! Не відступаймо, стіймо до кінця!". А коли запитав одного хлопчини, чим їм допомогти, він сказав: "Отче, без вас тут є кому робити. Ви просто ходіть, щоб ми вас бачили. Так почуваємося в безпеці".

– 18 лютого я називаю майдановою страсною п’ятницею, бо в неділю було розп’яття Майдану – розстріляли Небесну сотню, – голос священика тремтить. – Мене поранило вночі з 18 на 19 лютого осколками гранати. Були посічені руки, нога, обличчя. Але так Господь дав, що рани виявилися не смертельними. Коли повернувся додому, зняв куртку і побачив, що прострілений комір. Ще один отвір від кулі був на шапці. Тоді стало страшно. У мене вдома кажуть: "Стрілець кулі посилає, а Бог кулі носить".

Між Майданом і поїздкою на Схід отець Іван освятив щойно збудований у Сторожинці храм, де служить настоятелем. "Фундамент ми заклали 2004 року, коли в Києві почався перший Майдан. Отож, будували свій храм від Майдану до Майдану. У цьому я бачу промисел Божий, – запевнив священик. – Назвали його храмом Всіх Святих Українського народу. Хочемо, щоб вони молилися та опікувалися кожним вояком на Сході. Щоб опікувалися кожним пораненим, скаліченим, кожним вигнанцем, біженцем…

– Дружина і трирічний синок Андрійко дуже хвилюються за мене. Але вони знають, що я повинен там бути, – каже отець Іван Гопко. – Для мене велика честь – молитися за наше військо. Наші бійці прагнуть отримати слово Боже: молитву, сповідь, покаяння, причастя. Ті, що ніколи не ходили до церкви, ставали віруючими. Я побачив в них велику надію та безмежну віру. І повинен допомогти, щоб вони збулися.
Надія БУДНА