Людям допомагають здебільшого благодійники та волонтери, а влада не поспішає.
Сім’я із Сєвєродонецька приїхала до Чернівців ще влітку. Сьогодні їхнє місто вже звільнено від окупації, але повертатися переселенці не поспішають. Тривожні звістки надходять звідти: бойовики вкотре обстріляли, знайомих викрали…
– Я родом із Красного Луча. Зараз він окупований і там залишилася донька, дуже хвилююсь. А в Сєвєродонецьку ми знімали квартиру, – розповідає художниця Ірина ЗІНИК. – Повертатися туди, вважаю, ще рано. У нас там не було свого житла і наше мистецтво зараз там нікому не потрібне. Тамтешні люди думають здебільшого про те, як вижити. Ми вирішили розпочати заново тут – у Чернівцях. Тут для мене ще й набагато цікавіше. Тут інші люди, вони живуть і творчістю, і мистецтвом, цікавляться новим.
У себе на батьківщині пані Ірина проводила майстри-класи з маловідомої, але дуже цікавої художньої техніки – енкаустики. Тепер намагається впровадити це і в Чернівцях.
– Енкаустика – це малювання гарячим воском та праскою. Чернівчани дуже зацікавилися цим, навіть чоловіки приходять, діти дуже жваво сприймають, – розповідає художниця і вправно їздить праскою поверхнею глянцевого паперу. Ірина саме показує найпростіші основи цієї техніки. Кілька штрихів восковим олівцем по теплій поверхні праски і на папері з’являється щось космічно-романтичне.
– Цій техніці – чотири чи п’ять тисяч років – викладення гарячого воску на дереві, мармурі чи полотні. Найпростіші і найдоступніші варіанти – це малювання на папері. Кожна людина, яка взагалі не вміє малювати, може з перших спроб зробити художній виріб. Так цікаво спостерігати за чоловіками, вони миттєво стають дітьми, так щиро радіють, що в них щось виходить, – посміхається мисткиня.
Допомагають благодійники
Будучи вже у Чернівцях, художниця виготовила і продала кілька своїх робіт. Але жінка помітила, що на Буковині вологий клімат і її роботи потребують ретельнішого захисту. Та й лише на перший погляд ця техніка проста. Насправді енкаустика вимагає не лише чимало ресурсів, але й багато часу. "Я намагаюся продовжити життя своїм роботам. Використовую практику наших пращурів, – беру за основу дерево або полотно. Лише три доби витрачаю для того, щоб підготувати їх. Наношу необхідну основу, покриваю воском зі спеціальним бальзамом. І після виконаних послідовних кроків твір повинен закріпитися – полежати майже місяць. Це дуже довга, ретельна робота".
Привернула мою увагу різнокольорова абстракція на дереві.
– Це переродження, – пояснила художниця. – Саме так я почувалася, коли приїхала до Чернівців. В ній є все, що я відчула, коли опинилися без дому, без коштів, без роботи...
Наразі Ірина творить здебільшого на підлозі, бо у невеличкій квартирі мешкає загалом п’ятеро осіб. Але пані Ірина з чоловіком не зважають, вони безмежно вдячні господині, бо живуть тут безкоштовно. Справи потихеньку просуваються – є конкретні плани щодо проведення кількох сеансів майстер-класу.
Невдовзі відкриється виставка робіт Ірини, яку організовує за власні кошти у салоні "Срібний лев" Фаїна НІЛЬМАН. "Як митець Ірина дуже цікава, її роботи оригінальні і я вважаю, що потрібно допомагати таким талантам", – сказала чернівчанка.
Бізнесу поки не вийшло
Віктор ЧАГЛЕЙ привіз з Криму власний бізнес – там він виготовляв вироби з дерева та глини. Хотів продовжити його й на Буковині.
Все добре починалося: мерія запропонувала підприємцю приміщення на вулиці Барбюса, 6. Там у маленькій кімнатці на 15 квадратів чоловік взявся проводити майстр-класи для зацікавлених. Встановив своє обладнання, переробив станок, який там стояв, щоб можна було на ньому виготовляти різноманітні вироби з дерева. Привіз власну пічку для обпалення глини. Як підприємець змінив КВЕД на надання послуг для людей-інвалідів та інших соціальних груп. Провів кілька занять, приходили і чернівчани, і знайомі переселенці. Але з настанням холодів бізнес згорнувся.
– Це приміщення не опалюється. Там неможливо працювати, – сумно каже пан Віктор. – Крім того, договір із мерією я так і не підписав. Спочатку мені обіцяли організувати людей для того, щоб я навчав їх працювати з деревом та глиною. Обіцяли платити зарплату. Мені навіть повідомили, що вже й виділили на це кошти – дев’ять тисяч гривень на півроку. Тобто щомісяця я мав отримувати по 1500 гривень зарплати. Проте, коли дійшла справа до підписання договору, про гроші там вже не йшлося, а лише повідомлено, що міська рада зобов’язується виділити приміщення та обладнання.
Сім’я у чоловіка немала – разом із дружиною та трьома дітьми – п’ятеро.
– Зараз з гіпсу виливаємо різноманітні фігурки, картинки виготовляємо, продаю їх на Калинці, у художньому салоні. До вересня жили безкоштовно, а зараз знімаємо житло за свої гроші. Сподівалися на кошти, які обіцяла держава для переселенців. Але нам відмовили, бо нібито я тут маю нерухомість. Я справді родом з Буковини і тут є майно батьків, але на мене воно не оформлено. Відтак сподіваємося лише на себе. Важко і шкода, що бізнесу поки що не вийшло.
Ліна НАГІРНЯК