Старший ординатор хірургічного відділення військового госпіталю Валерій Пастернак понад місяць знаходився в Луганському аеропорту, врятував життя сотням військових і дивом залишився живим.

Ми зустрілися з Валерієм Івановичем на Театральній площі. На алеях гуляли мами з дітьми. Навпроти нас на лавці дівчата-студентки щось жваво обговорювали. "Ніяк не можу звикнути до мирного життя. Ніби перебуваю в іншому світі, – зізнався чоловік. – Усі, хто побував на цій війні, повертаються зовсім іншими людьми. Це глибока душевна травма, яку не загоїти до останніх днів".

"У першу ніч поранили медсестру"

Валерій Пастернак працює в хірургії 22 роки, з них 12 – у Чернівецькому військовому госпіталі. Знаю його давно. Він завжди усміхався і був великим оптимістом. Зараз посмішка зникла з його обличчя, а очі сповнені смутку. "Не хочеться навіть у спогадах повертатися до тих подій, – тихо каже чоловік. – Це було справжнє пекло. У жодному фільмі жахів такого не побачиш. Не було дня, щоб нас не обстрілювали. У будь-яку хвилину тебе могли вбити. Ми дивом залишилися живими".

– Я військовий лікар, тому знав, що мене можуть забрати в зону АТО, – розповідає Валерій Іванович. – Була створена лікарсько-сестринська бригада із п’яти працівників нашого госпіталю, яку доручили очолити мені. До неї входили: старший ординатор-хірург травматологічного відділення Анатолій Коринга, лікар-анестезіолог Віталій Головацький, старша операційна медсестра Марія Мигалюк, медбрат Іван Піц і я. Нас прикріпили до Чернівецького десантного батальйону.

– Ми взяли свою військову форму, а лікарські засоби нам видали. Багато медикаментів привезли волонтери. Тому бригада була забезпечена всім необхідним, – пригадує лікар. – Нас відправили на Луганщину біля Орєхово. Потім відвезли в аеропорт, де якраз відбувалися найстрашніші події. Спершу ми розташувалися у медпункті пожежної частини. А коли в нього потрапив снаряд, перебралися в бомбосховище. Майже постійно були одягнуті в бронежилети, які важили 14 кілограмів, і каски, тримали біля себе автомати Калашникова. Інколи вдавалося трохи подрімати. Харчувалися здебільшого сухпайками і продуктами, які привезли із собою. Інколи бійці пригощали нас гарячим супом. У першу ж ніч нас обстріляли із "Градів". Пошкодили наші машини, поранили осколком медсестру. Можливості евакуювати її не було, тому довелося лікувати самим.

"Ампутовували ноги та руки"

– Аеропорт сепаратисти постійно обстрілювали з важкої техніки. Все горіло, дим стояв до неба. Поранених було дуже багато, – зітхає Валерій Іванович. – Траплялося, що за добу приймали до 40 поранених. Були і 18-річні, і 50-річні. Ми намагалися врятувати їм життя, зупинити кровотечу. Донорами для переливання крові були військові. Доводилося навіть робити операції – ампутувати ноги та руки. Дивувало, з якою стійкістю бійці переносили муки і не втрачали патріотизму. Несуть військового з перебитою ногою, а він кричить: "Слава Україні!". Або зовсім молодий хлопець, якому ампутували руку, просить: "Не кажіть моїм хлопцям, щоб не втратили бойового духу". Евакуйовували поранених під постійними обстрілами всім, чим могли – КамАЗами, машинами швидкої допомоги. Весь аеропорт, всю нашу бойову техніку сепаратисти повністю знищили. Ми вибиралися з оточення під шквальним вогнем "Градів", винесли всіх поранених.

Валерій Іванович надавав також медичну допомогу полоненим сепаратистам і мирним мешканцям. "Найважче було, коли приносили поранених дітей, – зізнається лікар. – Якось принесли обпечених сестричок: одній було два рочки, другій – п’ять. Коли дивився на них, ледь стримував сльози. Треба, щоб якнайшвидше настав мир – будь-якою ціною. Не треба більше смертей і поранень". (Н. Будна)