У серпні виповнилося 70 років від того дня, як вулиця Українська в Чернівцях отримала свою назву. Працівники муніципальної бібліотеки здійснили дослідження історії вулиці та її мешканців і нещодавно презентували його.
"Історія вулиці відображає те, що відбувалося у нашій країні. За тривалий час змінювалися її назви, вигляд, і, звісно, мешканці. Будинки вздовж цієї вулиці, наче книги на полицях: розповідають різні життєві історії, містять в собі безліч доль, назви ілюструють, як змінювалася свідомість мешканців, їхні потреби, ставлення до історичних явищ, постатей", – йдеться у дослідженні.
– Наша праця розпочалася ще 2006 року, тільки-но відкрилася бібліотека, – розповідає автор проекту Леся ЩЕРБАНЮК. – Матеріал для проекту вишукували "по зернинці" з різних джерел. Використано матеріали обласного державного архіву, за що висловлюємо подяку його працівникам і особисто Марії Гуцу. Особлива подяка львівському автору Ігору Мельнику за прочитання архітектурної стилістики та розшифрування топографічних карт міста. У публікації використані матеріали архівіста Марії Никирси, мистецтвознавця Тетяни Дугаєвої, документально-історичні праці... Багато зусиль до дослідження доклала наша бібліотекар Інга Кейван...
"На вулиці жили надзвичайно шляхетні люди"
Про дослідження спілкуємося з кандидатом філологічних наук Інгою Кейван.
– Одна вулиця, а стільки історії: люди, будинки...
– Для мене ця вулиця є своєрідною моделлю України, української історії. На її прикладі можна простежити, як змінювалися людські долі. Що найбільше вразило? Те, що вулиця насправді нагадує своєрідний Вавилон. Але Вавилон ще до того, як люди посварилися. Тут були представники різних націй, і вони вживалися. Якщо розпочати з початку вулиці Української – від шматочку між вулицями Шептицького та Руською, – тут можна зустріти більше єврейських прізвищ. Рухаємося далі і зустрічаємо дедалі більше українських, німецьких прізвищ. Ще далі – українські,
вірменські, румунські родини. Усі ці люди між собою уживалися, творили здоровий соціум.
– Які люди жили на вулиці?
– Тут можна було зустріти представників різних професій: кравчинь, перукарів, корчмарів, пекарів, людей, які займалися корсетами, перуками, шкірою. Ще тут мешкало багато служ-бовців різного рангу, чимало представників юридичних професій (адвокати, секретарі суду), лікарі, художники, архітектори... Тут жили ті, хто був на виду, про кого можна було почитати у світській хроніці у газеті, були і ті, які забезпечували комфортне життя багатим людям.
– Вивчаючи історію окремих чернівчан, якого висновку дійшли про їх характер?
– Для прикладу, розповім історію Стефана Василька фон Серетського з дуже відомого роду Васильків. Він проживав у будинку за адресою вулиця Українська, 2. Був професійним військовим та юристом. Коли розпочалася Перша світова війна, пішов добровольцем на війну. Він працював на свою державу, на свою громаду. Його вибір піти на війну – це був його обов’язок, і він не міг уявити свого життя по-іншому. Більше того, він був першим комендантом Гуцульсько-Буковинського Легіону УСС, створеного на Буковині за ініціативою його двоюрідного брата Миколи Василька у 1915 році. Стефан Василько брав участь у боях на рівні зі своїми солдатами, з людьми, яких він вів. Те, що він був аристократом, людиною із дуже багатої і відомої родини, не дозволяло йому уникати своїх обов’язків. Навпаки, це вимагало від нього ще більшої відповідальності. У битві біля Чернівців був важко поранений, внаслідок чого переніс кілька складних операцій і ампутацію лівої ноги. У серпні 1918 року за прихильність до держави та за самопожертву державним інтересам з вищого дозволу цісаря Карла І Стефанові Васильку був присвоєний графський титул. По війні майже цілковито занурився у родинне життя. Його дружина – донька Буковинського крайового президента Франца фон Красса Роза фон Красс. Цікавою є життєва історія його доньки: Зоя Василько фон Серетська стала відомим австрійським парапсихологом та астрологом.
Я розповідаю це, щоб продемонструвати, що на вулиці жили надзвичайно шляхетні люди. Я була у полоні стереотипу від Івана Франка, який казав, що буковинці – національно пасивні, мовляв, тут немає таких патріотів, як на Галичині. Але це неправда. Чернівчани – це були люди справи: не галасливі, а просто впевнено працювали на громаду. Вони представляли та усвідомлювали національні інтереси. Для прикладу, на вулиці жив Йосип Безпалко – перший український бургомістр Чернівців. А ще людина, яка "перевернула" лікарську справу міста, – Володимир Филипович. За той час, коли він очолював нинішню обласну лікарню, вона збільшилася на п’ять відділень. Як поводитися з пацієнтами – він усе це показував своїм прикладом, титанічною працею... Вони були шляхетними: не лише за походженням, але і душею. Вони відчували свій обов’язок. Вони жили думкою: "Що про нас згадають, коли ми підемо?"
Було багато садів і дерев’яних будинків
– Напевно, у вашій уяві постав вигляд вулиці та її мешканців?
– Так, вулицю уявляла увесь час. У першій половині ХІХ століття тут переважали дерев’яні будинки, кам’яних було дуже мало. Поміж дерев’яними будиночками було дуже багато садів (з часом на їхньому місці з’явилися нові будинки).
Щодо людей... Дивлюся на фотографії окремих мешканців і бачу надзвичайно красивих чернівчан. Їхні риси обличчя, манера носити одяг... Було важливо, як ти себе подаєш у суспільстві та як ти виглядаєш: перед самим собою, коли дивишся у дзеркало, і як виглядаєш перед іншими. У кожного на обличчі – надзвичайна гідність. До речі, на вулиці Українській жили моя бабуся з дідусем. І на моїх старих родинних фото такі ж люди: відчувається велика внутрішня гідність.
– Хоча і їм доводилося переживати скрутні часи...
– Справді. Для прикладу, життя бургомістрів: доводилося керувати і у часи голоду, і тифу, і холери... Вони були змушені вирішувати важкі ситуації. Це ми зараз усе спрощуємо: період з такого-то по такий-то рік. Але ж усе це були людські долі. Це тонко відчувається лишень сьогодні, коли війна дихає нам у потилицю. Не даремно я говорю, що вулиця була неначе Вавилон до того, як люди пересварилися між собою. На прикладі вулиці бачимо, що люди намагалися ладнати між собою.
– Напевно, тоді люди були більш відкриті один до одного.
– Так... Мені здається, тоді люди не почувалися настільки самотніми, як нині. Навіть традиція просто зупинитися, сказати "Доброго дня", зняти капелюха і запитати "Як ваші справи?"... І уже немає того відчуття самотності, яке оповило нас нині.
А ще тоді були люди справи та обов’язку. Для мене став відкриттям міський лікар Якоб Флінкер, який жив на розі вулиць Руської та Української. Надзвичайно цікава людина. Дивлюся на його фото: по руках помітно, що ця людина спрацьована, втомлена, але як він гідно тримає голову та із яким задоволенням дивиться життю у вічі! Я знайшла архів його правнучки Джилл Ротвелл, яка живе у Новій Зеландії. Вона пише багато цікавого. Так, городяни знали, що Якоб їздив містом верхи на коні: відвідував пацієнтів. І не тому, що його викликали, а тому що це був його обов’язок!
– На вулиці жили представники богеми?
– Для прикладу, у будинку №37 жив художник Микола Івасюк. З ним контактував Осип Маковей, який допомагав йому матеріально, контактувала і Ольга Кобилянська... Коли Микола Івасюк малював відоме полотно "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва", його студія знаходилася на вулиці Ольги Кобилянської. До нього приїжджало багато відомих людей з різних куточків України, щоби подивитися на процес роботи... Узагалі на вулиці Українській жило багато художників, дизайнерів, архітекторів, скульпторів. У нинішньому 44-му будинку жив відомий австрійських художник Альфред Оффнер. Зберігся його вітраж "Полювання на ведмедя", що у приміщенні корпусу історичного факультету чернівецького університету. Проте втраченою є композиція "Колись і тепер", яка була розташована над сценою і прикрашала ошатну залу Німецького Дому нашого міста. Ймовірно втраченим є і твір "Алегорія Торгівлі" з Палати торгівлі та ремесел у Чернівцях. Як і Оффнер, чимало чернівчан навчалися у найвідоміших закладах Європи, найперспективніших містах, навіть розпочинали там свою справу, але однаково, поверталися до Чернівців. Є у цього міста містично-притягальна сила.
– Чи є уже відгуки мешканців вулиці на дослідження?
– У бібліотеку прийшов хлопчина і подякував за дослідження. А ще старенький дідусь 1925 року народження, який живе на розі вулиць Доброго та Української, захотів дізнатися більше про свою оселю…
Валерія Чорней
