«Ми за Україну, але боїмося про це казати»

Тут немає води, електрики, мобільного зв’язку, діти не ходять до школи. Терористи займаються мародерством, знущаються над людьми, силоміць забирають чоловіків до своєї армії. Та дехто з мешканців Донбасу все одно підтримує ДНР і російську армію.

Майже три тижні я не могла додзвонитися на мобільний телефон своєї знайомої Тамари, яка проживає у Єнакієво – батьківщині втікача Януковича. Голос у трубці монотонно твердив, що лінія перевантажена. І ось днями Тамара зателефонувала мені сама і попросила поповнити рахунок двох мобільних телефонів – її та сина.

"Старенька просила шматок хліба"

– У нас розбиті всі банківські автомати, не працюють магазини, тому не можемо це зробити. Хоча і грошей не маємо, бо нам із чоловіком уже два місяці не платять пенсію. Раніше син працював на шахті. Зараз її закрили, зарплату не платять. Не маємо навіть за що хліб купити, хоча його все одно не привозять, – поскаржилася жінка. – У нас ще збереглося борошно, то печу хліб сама у духовці. Маємо ще макарони і гречку. Із дачі принесли картоплю, огірки, помідори, кабачки. Але зараз туди вже не ходимо, бо там розмістилися ДНРівці та стріляють. У деяких людей взагалі немає жодних продуктів, вони голодують. Вчора у дворі до мене підійшла старенька жінка і попросила шматок хліба. Сказала, що вже три дні нічого не їла, а донька з дітьми втекла до Києва. Я побігла додому, винесла їй хліб, кілька картоплин, шматок сала. Старенька заплакала і почала цілувати мені руки. Дивитися на таке просто неможливо".

Як повідомила Тамара, зараз вони більше часу проводять у підвалі багатоповерхівки. "Принесли туди матраци, подушки, ковдри і ночуємо там, – розповіла жінка. – Коли припиняють стріляти, вискакуємо на годинку, щоб швидко приготувати щось їсти, – і знову біжимо у підвал. Виїхати не можемо, бо не маємо грошей на дорогу, та й немає чим. До того ж боїмося, що пограбують квартиру. У тих, хто виїхав раніше, порозбивали двері в квартирах та приватних будинках і повиносили абсолютно все. Багато будинків зруйновано. Дуже небезпечно їхати машиною. Можуть зупинити на вулиці і забрати для "потреб ДНР". Наш сусід не хотів віддавати свою машину, то його сильно побили і кудись забрали. Де він зараз – рідні не знають. Ми свою машину заховали у дворі. Сподіваємося, що її не знайдуть. В аптеках немає ліків. У мене цукровий діабет, необхідні препарати давно закінчилися, то знайома порадила робити настоянки з трав. Поки що тримаюся. По місту розвішали оголошення, щоб першого вересня приводити дітей до школи. Але ми свого внука не пустили. Мобільного зв’язку в нас немає. Ось тільки нині з’явився, але скоро може зникнути. Хочу швидко повідомити знайомих, що ми ще живі. Поки що є вода, газ та електрика. Українські телеканали відключили, можна дивитися тільки російські. Та на українських телеканалах все одно брешуть".

– А російські кажуть правду? – запитую.

Після тривалого мовчання Тамара відповідає: "Ці також брешуть. Хоча багато хто вірить їм, особливо старше покоління, яке живе спогадами про Союз".

– Хочете, щоб нарешті прийшла українська армія? Адже в Слов’янську та Краматорську зараз стало спокійніше жити, діти пішли до школи, завезли продукти.

Жінка довго мовчить, потім каже: "Нам все одно, хто переможе. Головне, щоб все нарешті закінчилося і настав мир. Мій сусід підтримує ДНР. Каже, що за неї воюють справжні патріоти, а українських солдатів називає бандерівцями і фашистами. Так думає не тільки він. Хоча наша сім’я підтримує українську армію, але ми боїмося про це говорити. Можуть донести сусіди, знайомі, навіть близькі родичі. Тоді прийдуть терористи і заберуть нас. Тому намагаємося мовчати. Сподіваємося, що Порошенко домовиться з Путіним про припинення війни. Хочемо вже вилізти з підвалу, піти на роботу, внука відправити до школи".

Раптом у трубці чути гул і далекі вибухи. "Знову почали стріляти! – кричить Тамара. – Ми втікаємо до підвалу. Коли залишимося живі, зателефоную."

Ніхто не заступився за катовану жінку

Ще одна моя знайома проживає у Донецьку. "По вулицях міста відкрито їздять на танках російські солдати, озброєні до зубів, – розповіла Ірина. – Бандитські угруповання поділили Донецьк на сфери впливу і мародерствують. Головне, що їх цікавить, – це гроші. Дуже багато людей мають зброю. Автомати, пістолети, гранати, навіть гранатомети можна легко придбати за долари або золоті вироби. Люди стали черствішими та жорстокішими, почали звикати до війни. Можуть байдуже пройти мимо вбитого або пораненого. Основне, що зараз турбує кожного, – як вижити. У місті немає ні води, ні електрики. Добре, що ми живемо у приватному будинку, маємо невеликий город. Їсти варимо на подвір’ї на вогнищі у казанку. Чоловік уже почав мурувати в спальні грубку для дров, бо треба буде якось перезимувати. Можливо, доведеться зрубати наш сад. Зараз терористи ходять по квартирах і будинках, силоміць забирають чоловіків до армії ДНР. Хто не хоче йти, того сильно б’ють і теж забирають. Добре, що моєму чоловікові вже 70 років. А сина ми заховали у знайомих у селі".

– Але ж ти ходила голосувати за ДНР, навіть підписувала лист до Путіна з проханням прийти врятувати вас…

– Я помилялася. Зізнаюся чесно і каюся, – зітхає Іра. – Хоча не всі це ще зрозуміли. Дехто з донеччан все одно підтримує ДНР і Путіна, вітає російські війська. Моя знайома розповідала, що бачила, як жорстоко катували жінку, котра возила продукти українським військовим. Її прив’язали до стовпа, почепили на груди табличку, били, кидали помідорами. На все це дивилися десятки людей, але ніхто не виступив на захист цієї жінки. Така жорстокість і ненависть просто вражають.
Надія БУДНА