Врятував сотні життів

Начальник Чернівецької міської рятувальної станції 50-річний Василь Маник оберігає відпочивальників на річці Прут. За 18 років роботи він урятував сотні людей, які тонули.

Першим на міській рятувальній станції, що на річці Прут, нас зустрічає великий чорний собака. "Джек – один із членів нашої рятувальної команди, – сміється Василь Іванович. – Він народився на нашій станції, виріс тут і старанно виконує свої обов’язки охоронця. А це наша Мушка (показує на невеличкого собачку білого кольору). Ми врятували її, коли вона взимку ледь не потонула на крижині, що відірвалася від берега. На станції працює 12 людей, які відповідають за безпеку на міському пляжі. Ще п’ятеро – це аварійно-рятувальна група: водолази, медсестра і водій. Вони виїжджають, якщо на міських водоймах трапляється якась пригода, аби надати допомогу".

"На міському пляжі не потонула жодна людина"

Сходами спускаємося з рятувальником до річки, де біля берега прив’язані два човни із синьо-жовтими прапорцями. "Нині Прут більш-менш спокійний. У вихідні, коли падав сильний дощ, вода піднялася на 2,5 метра, – каже пан Василь. – А в 2008 році, коли був дуже сильний паводок, ось цю шестиметрову лінійку не було видно з води, яка прибувала буквально по хвилинах. Затопило будівлю рятувальної станції по самі вікна. Тоді вода в річці піднялася десь на дев’ять метрів.

Ми двічі на день – вранці та ввечері – вимірюємо рівень води в Пруту та повідомляємо дані в управління Держслужби із надзвичайних ситуацій".

– 20 травня минуло 18 років, як я працюю рятувальником, – пригадує Василь Іванович. – Слава Богу, за цей період на пляжі не потонула жодна людина. Хоча щороку доводиться рятувати десятки відпочивальників. А 2012 року їх було аж 70. Траплялося, що одного дня витягували з води по четверо людей.

На запитання, скільки вдалося врятувати людей, чоловік скромно зізнається: "Ніколи не лічив. Гадаю, буде кілька сотень. Але в цьому не тільки моя заслуга, а всіх наших рятувальників. Люди помилково думають, що річка мілка і її можна спокійно перепливти або навіть перейти. Насправді Прут – це гірська річка. Вона дуже непередбачувана та небезпечна, часто змінює свою течію, утворюючи глибокі приховані ями. Найчастіше у воду лізуть п’яні чоловіки або хлопці, які не вміють добре плавати.

Якось ми врятували двох дівчат, які намагалися вбрід перейти річку. Швидка течія збила їх із ніг і понесла на глибину. Я ще з двома рятувальниками кинулися їм на допомогу, витягнули з води. Дівчата тоді зізналися, що перед їхніми очима промайнуло все життя і вони думали, що потонуть. Двоє хлопців-киргизів вирішили переплисти Прут і потрапили на велику яму. Одному ми кинули рятувальний круг, а іншого витягнули за волосся. Дітей доводилося рятувати. Бо батьки не наглядають за ними, а спокійно засмагають, п’ють, їдять шашлики. Було таке, що витягували з води семирічного хлопчика і відкачували його. Взимку охороняємо рибалок і "моржів", які приходять на пляж купатися. Якось від берега відірвалася крижина з рибалками, але ми їх урятували.

"Зрозумів,
що найцінніше – людське життя"

Доводилося Василеві Манику витягувати з води потопельників, рятувати самогубців. "Це найважче і дуже неприємно, – зізнався чоловік. – Щоразу молився, аби не повторилося більше таке. Ми відповідаємо за всі водойми на території міста. На рятувальній станції цілодобово чергують працівники. У разі нещасного випадку черговий телефонує нам. Ми повинні протягом двох годин зібратися і виїхати на місце. Траплялося, що нас викликали навіть вночі. Якось, коли будували торговий центр "Метро", зателефонував опівночі черговий і повідомив, що рибалка біля острівця знайшов утопленика. Ще з кількома працівниками на човні попливли до вказаного місця. Темно, нічого не видно. Світили ліхтариками і таки знайшли чоловіка у спецодягу з бірочкою "Метро". Виявилося, що це будівельник, який споруджував торговий центр. Кілька років тому всю ніч шукали сирійця, який потонув на озері, що на Південно-Кільцевій. Доводилося і під лід залазити, щоб витягнути потопельника. Таких випадків було чимало. Не люблю про них згадувати. Як і про рятування самогубців. Ніяк не можу зрозуміти, чому люди намагаються піти з цього світу. За роки роботи рятувальником я зрозумів, що немає нічого ціннішого за людське життя.

Василь Маник родом із Заставнівщини. "Моє рідне село – Василів. Коли мого маленького сина запитували, звідки така назва, він серйозно відповідав: "Бо тут народився мій тато Василь", – сміється чоловік. – Я жив за 300 метрів від Дністра, тому змалку навчився добре плавати. У Чернівцях закінчив училище, де здобув спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів. Служив у Читі у військах держбезпеки. Після армії ремонтував побутову техніку, закінчив ще технікум. А потім пішов працювати в рятуальну службу. Мене готували на водолаза. У гірській річці набагато важче працювати, ніж на морі. Вода майже завжди мутна – руки не видно, тому нелегко орієнтуватися. Та основне – суворо дотримуватися правил техніки безпеки. Зазвичай працює троє водолазів: один – під водою, другий страхує, третій керує спусками. Мотузка для водолаза – своєрідна азбука Морзе. З її допомогою він повідомляє про все, що з ним відбувається. Якось я ледь сам не потонув через власну халатність. І це стало для мене уроком на все життя.

– Щоби працювати рятуальником, потрібно добре плавати, не боятися води, не панікувати, коли людина тоне, а швидко приймати рішення, – каже Василь Маник. – Моя робота мені подобається. Напевно, така моя доля. У моїй родині потонуло двоє близьких родичів. І я ніби за поману маю рятувати інших людей". 
Надія БУДНА