У Прип’ять 25-річний курсант Київської вищої школи міліції, старший лейтенант Олексій Ковальов приїхав у день вибуху на Чорнобильській АЕС – 26 квітня 1986 року. Допомагав евакуйовувати мешканців. Без жодних засобів захисту. У літній міліцейській формі – сорочці та кітелі.

Під час нашої зустрічі Олексій Миколайович виглядав засмученим. "Оце тільки-но подивився новини. Побачив побитих, закатованих сепаратистами молодих українських офіцерів. Не можу заспокоїтися, – зізнався чоловік. – Як можна так знущатися над людьми? Колись Чорнобиль нищив наші тіла. А зараз "чорнобиль" роз’їдає людські душі, що набагато гірше. Такої жорстокості я не бачив ніколи, хоча за роки роботи в міліції всіляке бувало. Мене це дуже болить ще й тому, що сам я родом із Краматорська. Там досі живуть мої близькі родичі. Там могили моїх батьків. Не можу зрозуміти, як мої земляки стали такими…".

"Люди їхали зверху на "запорожцях"

Олексій Миколайович приніс із собою посвідчення та нагрудний знак учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. "Ніколи нікому їх не показую, бо навіщо. Лежать собі в шухляді – та й лежать, – каже пан Олексій. – Хоча минуло вже 28 років відтоді, Чорнобиль досі в моєму серці. Пам’ятаю все до дрібниць, ніби це трапилося тільки вчора".
У 1986 році Олексій навчався в Київській вищій школі міліції. "26 квітня отримав сигнал з’явитися за місцем дислокації, – пригадує чоловік. – Жив із хлопцями на квартирі. Ми саме збиралися йти в кіно. Та довелося бігти до школи міліції. Гадали, що це навчальна бойова тривога й швидко повернемося додому. Взяли із собою так звані "тривожні валізи", де було все найнеобхідніше. Нас зібрали в актовому залі, майже годину ніхто нічого не казав. Але в нашій групі був курсант із Чорнобиля. Йому зателефонувала дружина, розповіла про аварію на атомній електростанції, попросила, щоб приїхав і забрав її з дітьми. Проте його не відпустили. Цей чоловік сказав: "Напевно ми поїдемо туди". До школи під’­ї­хали автобуси. Туди посадили всіх курсантів – до 300 осіб. Рухалися колоною в напрямку Чорнобиля. Назустріч нам їхали люди на велосипедах, підводах, навіть сиділи зверху на "запорожцях". Ми були молоді, дурні – сміялися, бо вперше таке бачили".

Коли курсанти приїхали до Прип’яті, на вулиці було вже темно. "Нас вишикували в центрі міста, – розповідає Олексій. – Повідомили, що сталася аварія на атомній електростанції, можлива радіація, тому хто не хоче тут бути, може повертатися до Києва. Але ніхто не вийшов із шеренги".

"На плитах ще варилася їжа"

Три доби Олексій разом з іншими курсантами перебував у Прип’яті. "До Чорнобиля було десь до шести кілометрів. Ми бачили, як над реактором здіймається полум’я, – каже чоловік. – Нас поділили на сектори. Треба було обійти всі квартири й зібрати мешканців на центральній площі для евакуації. Також необхідно було виключити воду, газ, закрити і опечатати квартири та під’їзди. У багатьох помешканнях двері були відчинені навстіж. Тікаючи, дехто залишив включену воду в крані, світло. Подекуди на плитах ще варилася їжа в каструлях.

Місто ніби вимерло – навкруги ні душі. Усе вимите, побілене – готувалися до травневих свят. Було тепло, сонячно, цвіли дерева. Жодної небезпеки від невидимої радіації ми не відчували. Були одягнуті в літню міліцейську форму – сорочку, штани, кітель. Жодних засобів захисту не мали, навіть масок і пов’язок. Протирадіаційних препаратів нам теж не давали. У перший день нас навіть не годували. Сказали: "Хлопці, їжте те, що маєте у своїх "тривожних валізах". А ми там майже нічого не поклали із продуктів, бо не думали, що це колись знадобиться.

"У лікарні лежали всі, хто був у Прип’яті"

Пізно ввечері 29 квітня курсантів відправили до Києва, щоб вони забезпечили охорону першотравневої демонстрації на Хрещатику. "Нам на зміну заходила хімічна військова частина. Солдати вже йшли повністю екіпіровані, – пригадує Олексій Миколайович. – У школі нас вишикували на плацу і почали дозиметром замірювати радіацію. А він зашкалює. Кажуть: "Напевно, поламаний або батарейки старі". Принесли другий дозиметр, третій… А вони теж зашкалюють".

Усім курсантам сказали роздягнутися догола, помитися в душі й одягнути новий одяг, який уже приготували. "Двоє хлопців-штрафників, які не поїхали з нами, повинні були зібрати цей одяг, спакувати його в поліетиленові мішки і відправити в могильник на знищення. Вони отримали велику дозу опромінення і першими опинилися в госпіталі, – зітхає пан Олексій. – Хоча в лікарні лежали всі, хто був у Прип’яті. Я протримався до осені, а потім також зліг. Радіація б’є по слабких місцях. У кого – серце, у кого – очі, у кого – печінка. У нашій групі був Сергій Черненко, який бігав, наче лань, наздогнати його було неможливо. Коли прийшов до нього в лікарню, він сидів в інвалідному візку і не міг ходити. Валерій Чуваков був найвищий серед нас – під два метри зросту. Одна рука в нього набрякла так, що не міг її підняти. І так можна розповідати про всіх 300 курсантів… Нам вручили посвідчення і знаки ліквідаторів аварії. Та цими відзнаками здоров’я не повернеш. У мене тільки нещодавно відновилася кров".

До Чернівців Олексій Миколайович приїхав 1987 року. "Став справжнім буковинцем і чернівчанином, – вперше за час нашої розмови усміхається Олексій Миколайович. – У Чернівцях знайшов своє кохання. У нас із Лілією народилося дві донечки. Працював у районній та обласній міліції. У складі слідчої групи рік був на Кавказі – у Сумгаїті та Баку, коли там виник конфлікт між азербайджанцями і вірменами. Після побаченого і пережитого кожен день сприймаю, як подарунок. Хочеться, щоб Чорнобиль ніколи не повторився – ні в нашому житті, ні в наших душах". 
Надія БУДНА