Великдень – свято надії та любові

Воскресіння Христове – найбільше християнське свято. Несе людям віру, надію, любов. Символізує перемогу добра над злом, світла над темрявою. Готуватися до нього треба заздалегідь.

Дзвони дзвонять величаво, до церкви кличуть... Люди несуть у кошиках паски та писанки, накриті вишитими рушничками. Родина збирається за святковим столом. Батько ділить свячене яйце на шматочки, роздає кожному, промовляючи: "Дякувати Богові, що допоміг Великодня діждати. Дай Боже, ці свята щасливо відпровадити та нарік їх дочекати. Христос Воскрес!" І всі щиро відповідають: "Воістину Воскрес!"

"Писанка читається, як книжка з вічності"

– Святкування Великодня побутує в Україні з давніх-давен. У християнстві яйце є символом Христового Воскресіння, відродження всього живого на землі, тому його обов’язково кладуть у великодній кошик, – розповів заслужений діяч мистецтв України Микола Шкрібляк. – Ще з дохристиянських часів, вважають науковці, перші писанки писали на журавлиних яйцях. Бо в давнину журавель був свійським птахом і, наче на своїх крилах, приносив весну. Тому й дотепер у більшості сіл Гуцульщини писанки пишуть на сирих яйцях як символ зародження життя. Отже, писанка – унікальний сакральний символ українського народу. Вона береже в собі тисячолітню інформацію наших предків – на добро, любов, успіх, достаток. Тож на писанці немає жодного негативного знака-символу, не закладено жодної негативної думки. А писати писанки в давнину на Буковині починали від середопістя – за три тижні до Великодня. У хаті мало бути прибрано, тихо. Одягали чистий одяг, мили руки. Роботу починали з молитви і з гарними думками.

Пан Микола показав нам свою колекцію, яка налічує понад дві тисячі писанок, розповів про орнаментальні символічні знаки.

– Традиційна народна писанка читається від початку і до кінця, як таємнича книжка. Це своєрідні листи наших предків із вічності. А ми повинні написати їх наступним поколінням. Тому нам цінно зберегти традиційну писанку, інакше втратимо те давнє письмо і забудемо писанкову мову, – запевнив збирач старожитностей. – У писанкових символах-знаках закладено міфологічне уявлення наших предків про будову світу, безкінечність усього живого, зв’язки людини з навколишнім середовищем. Оскільки колись українці здебільшого займалися хліборобством, то мріяли, щоби проросло зерно, був урожай – тоді буде й нагодована родина та продовжений рід. Отже, один із основних символів, який присутній майже на всіх писанках, – безкінечник. Таку унікальну писанку писали майже всі майстрині. А цю написала відома писанкарка з Путильщини Василина Сумаряк. Ще дуже часто зустрічаються ромби із крапками чи колами посередині, що з прадавніх часів символізує засіяне поле. Навіть на животі трипільських богинь-берегинь зображували великі ромби із крапочками, що означало продовження життя. Багато знаків пов’язано із рослинами, які композиційно утворюють дерево життя, дерево роду. Зокрема жолуді, колоски, дубові листочки, квіти, пуп’янки… А ще майже на кожній писанці є солярні знаки сонця, зірок, сонячного сплетіння…

"Роблю ікони
з писанками"

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Михайло Дутка – один із небагатьох чоловіків на Буковині, який займається писанкарством. Він створив понад п’ять тисяч писанок. У майстерні-світлиці народних ремесел та декоративного мистецтва, яка знаходиться в приміщенні учбово-методичного центру культури Буковини, пан Михайло провів майстер-клас із писанкарства. Він прийшов у вишитій сорочці та приніс із собою все необхідне.

Писанкар запалює гасову лампу, кладе зверху на неї глиняну мисочку з бджолиним воском, бере в руки сире яйце і писачок. Наче в казці, на білій шкаралупі починають з’являтися церковні куполи.

– Залежно від орнаментів, яйце ділять на дві, три або чотири частини. У мене рука вже набита, тому пишу одразу писачком. А початківці можуть спочатку провести лінії звичайним олівцем, щоб можна було витирати та підправляти, а потім вже навести воском. Я почав писати писанки ще з дитинства, – розповідає чоловік, не відриваючись від роботи. – Моя мама була знаною писанкаркою в нашому селі Яблуниця на Путильщині. Спочатку сидів і дивився, а потім почав їй допомагати. Так заробляв цим ремеслом на одяг та зошити. Через деякий час уже виводив орнаменти краще від мами. Сільські газдині замовляли в мене до Великодня по 20 писанок.

Майстер занурює яйце із намальованими з обох боків однаковими церквами і написом "Христос Воскрес!" почергово у різні фарби. "Можна самому робити барвники з природних матеріалів: цибулиння, кори дерев, плодів, але я використовую спеціальні – з магазину, – каже пан Михайло. – Ставлю готові писанки на папір, щоб висохли, після чого витираю віск. На одну витрачаю майже годину часу. Я ще пишу ікони на склі та доповнюю їх писанками. Одну подарував доньці на ювілей, щоб оберігала її дім".
Надія БУДНА

Великодні народні звичаї
Дітей-вогників
посилали по кукуци

Микола Шкрібляк,
директор учбово-методичного центру культури Буковини:

 У Чистий четвер зранку милися, переодягалися в чисті сорочки, матері купали дітей. Вважалося, що в цей день вода набуває цілющих властивостей, забирає всі недуги.
 Зазвичай у четвер пекли паски. Вогонь у печі розпалювали минулорічною освяченою шуткою-вербою. Перша паска називалася дорою, на якій робили тільки хрест. Її і ставили у великодній кошик. У дохристиянські часи випікали три види хліба: чорний, білий та жовтий, відповідно на славу землі, богам і сонцю.
 У гірських районах збереглася традиція посилати у четвер дітей по кукуцики до сусідів і родичів. Це маленькі хлібчики-перепічки з пташечками, шишечками, завитками. Цих дітей здавна називають вогниками – провісниками весни. Жінки тішилися одна перед одною: "А до мене нині приходило аж 30 вогників". Це була велика радість, коли до хати навідувалося багато діточок, які приносили звістку, що наближається великий день Христового Воскресіння.
 Після обіду в четвер йшли до церкви на Богослужіння і приносили додому Страсну свічку. Вважалося, що вона помічна від грому, нечистої сили, недуг. Це був домашній оберіг на весь рік.
 У п’ятницю намагалися нічого не робити. Розмовляли притишено, не сварилися. Це був скорботний день, коли молилися і думали про муки розіп’ятого Христа. Колись багато людей після Страсної Служби нічого не їли і не пили аж до свяченого на Великдень. Навіть маленьким дітям у п’ятницю не давали нічого скоромного.
 У суботу готували страви до великоднього столу. Колись він був досить скромний. Основне, аби на столі було все домашнє, надбане своєю працею. Коли починало смеркати, складали кошик, який використовували тільки для освячення паски. Це зазвичай робив найстарший член родини. Першою у кошик клали паску, потім – писанки, варені почищені яйця, сіль, хрін, сир, масло, сало, ковбасу, буженину. Ніколи, як тепер, не клали в кошик алкогольні напої. Вважаю, що й нині дитині треба скласти маленький кошик. Але не із заморськими фруктами, а з маленькою пасочкою та писаночкою, прикрасити його весняними квіточками.
 У Великодню ніч не гасили світла в хаті.
 Після освячення паски господарі заходили з кошиком до стайні, ставили його зверху на корову, коня або вівцю, щоб добре велося господарство.
 На Великдень до свяченого збиралася вся родина. Їли з великої спільної миски. Розговлялися насамперед свяченим яйцем та паскою. Вдавнину люди не використовували в цей святий день ніж, а ламали все руками.

Слово священика
"Привести до ладу свою душу"

Володимир
Плішка,
настоятель храму Пресвятої Трійці Української Православної Церкви Київського Патріархату:

Великдень – це не тільки освячення кошика з пасками і писанками. Це насамперед можливість очистити свою душу, осмислити власні вчинки, покаятися. Треба йти до церкви, молитися, висповідатися і причаститися. До Великодня віруючі готуються протягом семи тижнів найсуворішого Великого Посту – саме стільки провів в пустелі Ісус Христос до свого розп’яття. Останній тиждень перед Пасхою називається Страсним. Особливе значення має четвер, коли Ісус разом зі своїми учнями на Таємній Вечері розділив святкову трапезу. Ввечері в церкві читають 12 Євангелій, де розповідається історія Страстей Христових. У Страсну п’ятницю з церкви виносять плащаницю, в яку було загорнуте тіло Христа. В цей скорботний день християни зазвичай нічого не їли і не веселилися. У ніч Воскресіння Христа правиться святкове Богослужіння, святяться кошики. Таким чином церква благословляє віруючих після тривалого посту знову вживати скоромне. Найурочистіша мить настає, коли священик сповіщає, що Христос Воскрес, а всі присутні з трепетом відповідають: "Воістину Воскрес!" Тоді треба веселитися і вітати один одного з цією радісною звісткою”.