«Синові сказали, що ми не його батьки»

40-річний Олексій із дружиною шість років тому взяли опіку над хворою дитиною, від якої відмовилася мама. Переїхавши до Чернівців, вони зіткнулися з нерозумінням працівників соціальної служби.

Олексій прийшов до редакції із сином. Жвавий хлопчик у костюмчику міцно тримав за руку чоловіка, підскакував і щось весело розповідав йому. "Це мій тато. Я його дуже люблю, – сказав хлопчик, тулячись до Олексія. – Я вже пішов до першого класу. Вмію читати і писати. А ще ходжу в музичну школу, вчуся грати на скрипці. Вже вмію водити смичком по струнах".

"Хлопчик називає нас мамою і татом"

Доки ми розмовляли, хлопчик у сусідній кімнаті дивився мультфільми на комп’ютері.

– У 2007 році ми з дружиною вирішили взяти дитину з дитячого будинку, оскільки своїх дітей у нас не було, – пригадує Олексій. – Тоді ми проживали в Донецькій області. Нам показали п’ятимісячного хлопчика. Сказали, що він народився від ВІЛ-інфікованої жінки, яка відмовилася від нього. У дитини теж був статус інфікованої і багато різних захворювань. Через день-два його мали відправити в інтернат для ВІЛ-інфікованих дітей, тому часу на роздуми не було. Ми з дружиною одразу ж вирішили взяти цього хлопчика. Потрібно було якнайшвидше зібрати всі необхідні документи, щоб не відправили дитину в заклад. У зв’язку зі своєю роботою я тісно співпрацював із соціальними службами. Нам порадили взяти опіку над хлопчиком, а потім усиновити його. Офіційним опікуном дитини стала моя дружина. Хлопчик був дуже слабенький, навіть не піднімав голівку. Довелося побігати по лікарях, не спати ночами. І в рік та вісім місяців з дитини зняли статус інфікованої. Після цього ми не мали проблем із його здоров’ям. Хлопчик став для нас рідним. Він називає нас із дружиною мамою і татом. Його дуже люблять обидві бабусі, вважають улюбленим онуком.

Олексій заглядає в кімнату до сина, після чого продовжує свою розповідь: "Згодом ми переїхали до Чернівців, де отримали роботу, якою хотіли займатися. Продали будинок на Донеччині, але купити за ці гроші навіть однокімнатну квартиру тут не змогли. Тому довелося винаймати житло. Ми вже давно хочемо усиновити хлопчика. Але без наявності власного житла соціальні служби не дають дозволу. Плануємо наступного року придбати квартиру, й одразу ж займемося усиновленням".

"Наше життя перетворилося на жах"

– Доки ми офіційно були за колишнім місцем проживання, де прописані, жодних проблем з опікунством у нас не виникало, – запевняє Олексій. – Раз на півроку ми приїжджали в соціальну службу, привозили медичну картку та фото сина, отримували опікунські гроші. Але це було трохи накладно. Тому навесні цього року ми вирішили перевести всі документи сина до Чернівців, записали його до першого класу. А влітку почалися неприємності… Зателефонувала перелякана директор школи, попросила негайно приїхати. Виявилося, що їй телефонували з міської служби у справах дітей. Ми з дружиною пішли туди. З нами розмовляли на підвищених тонах, звинуватили в тому, що ми неправильно офор­мили опіку, не зібрали необхідні документи, не зареєструвалися в них. Пояснюємо, що ми про це не знали. А нам кажуть, що ми не батьки дитини, а лише опікуни, і ця дитина – державна, а не наша.

– Та найгірше, що синові сказали, що ми не його батьки, – зітхає чоловік. – Досі він цього не знав. Ми з дружиною хотіли повідомити йому про це після усиновлення, коли трохи підросте. Виникла проблема і з іменем сина. У його свідоцтві про народження вказано одне ім’я, а ми з дитинства називали його іншим, до якого він уже звик. Як виявилося, змінити його можна буде тільки після усиновлення. Тепер нас і в школі змушують називати сина так, як записано у свідоцтві. Це його теж травмує. Нас також звинувачують у тому, що сина до школи водить не дружина як офіційний опікун, а я. Але ж ми – одна сім’я, дитина вважає мене своїм батьком. Чому я не можу відвести сина до школи? Це якийсь абсурд. Соціальні працівники приходили до нас у квартиру, дивилися, в яких умовах проживає дитина. Жодних претензій нам не висунули. Дружина каже, що, може, потрібно повертатися додому. Але ж тут – наша робота. Син плаче, просить не віддавати його до притулку (Олексій відвертається, щоб не показувати своїх сліз, – авт.). Наше життя перетворилося на жах. Уже не знаємо, що робити, щоб захистити нашого сина. Ми не віддамо його нікому".
Надія БУДНА

Позиція влади

Валерій Гайсенюк,
начальник служби у справах дітей міськради:

– Наша служба сама виявила цю сім’ю. Опікуни вже кілька років проживають із дитиною в Чернівцях, але жодного разу не зайшли до нас, не зареєструвалися, як цього вимагає закон. У цьому винна насамперед служба у справах дітей із їхнього попереднього місця проживання, яка повинна була пові­домити нас. Адже наше завдання – контролювати умови утримання, виховання, навчання, оздоровлення, поглиблене медичне обстеження дитини, над якою встановлено опіку, та цільове використання державної соціальної допомоги, яку отримують опікуни. Тому ми повинні вимагати від опікунів дотримуватися цих вимог і підтверджувати їх документально. Їм треба спокійно й адекватно ставитися до наших перевірок. Наші працівники можуть прийти до опікунів у будь-який час без попередження, щоб подивитися, у яких умовах проживає дитина, чи має вона що їсти, у що одягнутися. Після обстеження цієї сім’ї ми зробили висновок, що дитина добре доглянута, розвинута, здорова. Щодо цього в нас немає жодних претензій до опікунів. Ми цікавилися, у якій школі навчається хлопчик. Сказали директорові, щоб вона звернула увагу на цю дитину, оскільки хлопчик потребує особливого підходу. Але ніхто не збирається забирати в опікунів дитину. Йдеться тільки про те, що потрібно дотримуватися норм законодавства.

Опікуни мають право:
 самостійно визначати способи виховання з урахуванням думки дитини і рекомендацій органу опіки та піклування;
 самостійно здійснювати витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок призначеної державної допомоги, пенсії, аліментів, доходів від майна дитини;
 представляти інтереси дитини в установах, організаціях.

Опікун повинен раз на рік здійснювати власне повне медичне обстеження та двічі на рік обстеження дитини.
Контроль за умовами утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування, та цільовим використанням державної соціальної допомоги здійснює служба у справах дітей.