У пам’яті – вічно живі

У квартирі колишнього учителя географії з Новоселиці Олексія Риндюка – десятки різних документів, книжок, папок із листами. Господар, незважаючи на поважний вік (а йому за 80), продовжує працювати з ними. Олексій Іванович уже півстоліття займається пошуком родичів фронтовиків, які загинули і яких поховали у Новоселиці.


Мати побувала на могилі сина через 30 років

Почалося все з того, що, перебуваючи якось у міському парку, Олексій зупинився біля братської могили. Почав вивчати прізвища загиблих. І раптом замислився: "А чи знають їхні родичі, що вони тут спочивають?" Потім писав листи у різні архіви, школи, військкомати. А невдовзі створив і загін юних слідопитів.

– Коли з’явилися перші результати, дуже зрадів, бо зрозумів, що робимо благородну справу, – розповідає Олексій Риндюк. – У селі Триліси, що на Київщині, мешкала сім’я Ткаченків. Під час війни голову сім’ї, машиніста, фашисти спалили живцем у топці паровоза. Сини Віктор та Володимир воювали на фронті. Перший загинув під Берліном, а від другого, лейтенанта, залишилося у матері лише фото і коротке повідомлення про загибель. А коли отримала лист із Новоселиці, одразу вирушила в дорогу.

Під час війни про смерть загиблих так і не повідомили їхніх родичів. Серед них була і родина майора Михайла Іванова з Макіївки, що на Донеччині. Його вважали зниклим безвісти. Лист від нас надійшов в одну з тамтешніх шкіл. Школярі віднесли його дружині офіцера, Поліні Леонтіївні. Жінка так розхвилювалася, що знепритомніла. Невдовзі вона разом із дочкою написала вдячний лист за звістку про чоловіка. А потім вони приїхали у Новоселицю.

Досі у Новоселицю навідуються і рідні загиблого солдата Аникія Лановенка. 1976 року від його родичів Олексій Риндюк отримав дивну посилку: в ній були клубні жоржини і лист, у якому йшлося про те, що Аникій дуже полюбляв милуватися цими квітами і просив посадити їх на могилі. Жоржини і нині тішать око своїм цвітом.

У Грузії гостював місяць

Цікава історія сталася під час пошуків родичів старшого лейтенанта Григорія Коберідзе, грузина, який був парторгом батальйону. У боях біля Сучави підрозділ із 300 осіб потрапив в оточення – загинув командир. Командування взяв на себе Григорій. Він зумів вивести товаришів із пастки, але сам загинув. Поховали офіцера у Новоселиці. До війни він був головою сільради і мав велику родину: брата, сестер, дружину Ніно із синами Георгієм, Важею та Нугзаром із невістками й онуками. Родичі не знали обставин загибелі Григорія. Тому, коли директор місцевої школи Ніно Лобженідзе отримала новоселицький лист і відправила хлопчика Зазу, онука загиблого фронтовика, додому за бабусею, остання не могла й здогадатися про причину виклику. Ніно Коберідзе гарно одяглася і, гублячись у здогадах, пішла до школи. В учительській на неї вже чекав весь педколектив. Директор вручила їй букет квітів зі словами: "Ти щаслива, твого знайшли! А мого так і немає..." Вдома Ніно зібрала всю родину, розповіла про звістку. Невдовзі Олексій Іванович отримав повідомлення про те, що у Новоселицю приїдуть 11 родичів Григорія Коберідзе. Гості летіли двома літаками: "Тбілісі – Київ" та "Київ – Чернівці". Хоч надворі був травень, грузини везли із собою черешні, вишні, овочі та курдюки вина. У Чернівцях гостей зустрічали директор школи №1 Дмитро Бідюк з учнями. Квіти, теплі обійми, сльози. І запитання: "А де той Олексій, який знайшов нас?" Та сталося так, що того дня учитель не зміг зустрітися з ними. До готелю пішов наступного дня. На сходах стояв молодий грузин. Олексій Іванович підійшов до нього і запитав:

– Цікаво, ви хто: Нугзар, Георгій чи Важа?

– А ви звідки нас знаєте? – здивувався юнак.

– Я Олексій, – відповів учитель.

Пізніше з’ясувалося, що грузини по черзі чекали надворі на Олексія Івановича всю ніч!

– Родина Коберідзе 1981 року запросила мене разом із дружиною Валентиною до себе в гості, – ділиться слідопит. – Сподівалися на кількаденну поїздку, а вийшов місяць. Щодня о 05.00 на нас у дворі чекала машина.Їздили всією Грузією, всіма історичними місцями.

Олексій Іванович налагодив зв’язки й із родичами Василя Шкіля, Героя Радянського Союзу, який визволяв Новоселицю. Саме завдяки Олексію Івановичу іменами Коберідзе та Шкіля тут назвали дві вулиці. Учитель у рідній гімназії заснував і продовжує поповнювати експонатами краєзнавчий музей. Тут почесне місце посідає відділ, присвячений війні. Тут є дані про сім’ї загиблих прикордонників. А з 34 воїнів, викарбуваних на меморіалі, про 17 є їхні біографії, фото, листи від рідних та близьких.

За свою працю Олексія Риндюка удостоїли звання "Почесний громадянин Новоселиці".
Василь Гринюк, Ірина Іванова