Гуцули досі пишаються ним...

Про керівника селянських виступів 1843 та 1848 років на Буковині Лук’яна Кобилицю з великою пошаною писали Іван Франко та Юрій Федькович. Історики багато досліджували постать гуцульського бунтаря, який народився 200 років тому. І досі він живе в народній пам’яті. А маленькі гуцули навіть... складають генеалогічні дерева, щоб довести свої родинні зв’язки зі славетним предком.

– Від малого до великого школярі знають про Лук’яна Кобилицю, збирають про нього гуцульські оповідки, вірші, – розповідає вчитель історії школи села Сергії на Путильщині Ганна КОЧЕРГАН. – Також школярі приносили мені родинні дослідження – серед дітей є родичі славетного предка. Вони пишаються цим. Під час родинних зібрань можна почули чимало бувальщини про Кобилицю.

Чим же заслужив народну любов Лук’ян Кобилиця?

"Гуцули його наказів слухали..."

1842 року на Гуцульщині спалахнуло повстання: горяни не хотіли миритися зі збільшенням вимог дідичів.

– Дві сили – поміщицька і селянська – стали одна проти одної, – розповідає доцент кафедри історії України факультету історії, політології та міжнародних відносин ЧНУ Ганна СКОРЕЙКО. – Протистояння сягнуло найгострішої точки 1843 року, коли Буковинська окружна управа підтвердила право власності місцевих дідичів на ліси та полонини, а селян зобов’язав виконувати всі повинності та панщину. Ці події залишилися у народній пам’яті як героїчний спротив гуцулів панській та урядовій сваволі. Нині історики називають тогочасні події "гуцульським бунтом".

Провідником бунту був гуцул Лук’ян Кобилиця. Іван Франко так описував його:

"Лук’ян Кобилиця був чоловік середнього росту, дуже мило збудований, широкоплечий, з надзвичайно гарною головою і дуже інтелігентним виразом лиця. Красні чорні кучері спливали на його сердак. Великі чорні очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і чорна еспаньска борідка надавали йому подобу еспанського гранда, його лице добродушне, а при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його, звичайно, малюють на іконах".

Це повстання гуцулів зчинило велику тривогу серед дідичів. Із Чернівців вислали комісарів із військом, щоб арештувати керівників повстання. Кобилицю відвезли до в’язниці в Чернівцях, у якій його тримали аж до повного придушення повстання. Інших 50 підсудних засудили на тілесну кару: від 20 до 100 буків. Як оповідає очевидець "били від ранку до обіду, по полудні аж до ночі. Били так сильно, що біля лавки людську кров пси хлептали".

Збереглися спогади секретаря староства в Кіцмані Каєтана Пірошки:

"Коли я був 1842 року на практиці при окружнім уряді в Чернівцях, поскаржилися дідичі з гуцульських гір, що гуцули збунтувалися й перестали панщину робити... Збунтувалися були гуцули з Вижниччини, Путилівщини, Довгопільської округи... Уряд хотів конче зловити у свої руки Лук’яна Кобилицю, бо він був керівником бунту. Він усім орудував, а гуцули його наказів слухали. Але народ ховав його так добре, що він не міг потрапити до рук влади. Але, врешті, його таки зловили в Плосці й закованого привели до Сторонця-Путиліва, спершу перед політичну, а потім перед судову комісію... Перед комісією Кобилиця відповідав з великою гідністю і клав натиск на те, що "ліси наші" і що дідичі стягають з гуцулів неналежну данину. Тоді Лук’яна Кобилицю засудили, мабуть, на рік "криміналу".

"У Відні розповідав усі селянські кривди"

Повстання поновилося 1848 року.

– Після збройного виступу у Відні 13 березня австрійський цісар Фердинанд І розпустив уряд князя Меттерінха, а наступного дня проголосив свободу преси та скликання Конституційного зібрання, – пояснює Ганна Скорейко. – Неписьменні селяни необхідності конституційних змін не розуміли. Для них єдиною категорією свободи була земля, а не думка, преса, політичні зібрання. У селах говорили, що конституція – це польська княжна, з якою одружився цісар. Тим більше, що підписаний 17 квітня указ про скасування панщини в Галичині на Буковину не поширювався. Буковинські селяни відгукнулися на революційні заклики повертати собі захоплену панами землю новими виступами. Тут почали з’являтися листівки польських і угорських революціонерів із закликом до селян повертати свої землі, обіцянки закріпити численні свободи. Але слід віддати належне гуцулам: вони не поспішали самостійно братися за розподіл землі, а очікували законного рішення. Як писав Іван Франко, селяни все ще вірили у "своє право" й у "цісарську справедливість". Тому взяли найактивнішу участь у парламентських виборах: серед вісьмох буковинських депутатів було семеро селян і серед них – Лук’ян Кобилиця від Вижницької округи.

Ганна Михайлівна пояснює, що перед звичайним селянином відкривалися значні перспективи політичної діяльності у столиці. Але, як засвідчують документи, він не поривав зв’язок з рідною землею. Більше того, зі скаргами своїх виборців добивався навіть до Міністерства внутрішніх справ, а у дебатах і в голосуванні щодо ліквідації панщини і повинностей послідовно відстоював права селян, виступаючи проти викупу. Проте 29 серпня 1848 року більшістю голосів парламент прийняв закон, згідно з яким селяни все ж таки мали заплатити панам дві третини викупних платежів, зокрема викупити у них право на користування лісами та пасовищами – так звані сервітути. Тобто найболючіше для гуцулів питання власності на ліси і полонини вирішували на користь дідичів. Це підірвало віру Лук’яна Кобилиці у можливість політичними методами досягти соціальної справедливості. Розчарування доповнили жовтневі події 1848 року, сутички на вулицях Відня. Роботу парламенту призупинили і Кобилиця, як і його колеги-депутати, повернувся додому.

Про цей період на Путильщині ходять багато оповідок. Наприклад, про те, як Лук’ян Кобилиця прибув до цісаря у Відень висловлювати селянські кривди. І досі селяни розповідають про те, як Кобилиця повернувся з Відня 1846 року і привіз із собою великий папір, записаний величезними червоними буквами і вивісив його на стіні у своїй хаті. Гуцули потайки до нього сходилися і розпитувалися про подорож та про те, що саме написано в тій грамоті. Кобилиця розповідав, що цей цісарський патент повертав їхні давні права: пани вже не мають права ні судити, ні бити гуцулів, а всі ліси й полонини належать гуцулам. Ці вістки невдовзі розповсюдилися всією Гуцульщиною, а мешканці гір громадами почали чинити опір дідичам. Лук’ян Кобилиця став справжнім провідником, до нього гуцули з’їжджалися за допомогою...
– Тільки у квітні 1850 року Лук’яна Кобилицю заарештували, – розповідає Ганна Скорейко. – Доки тривало слідство, селяни намагалися вплинути на владу, щоб Кобилицю помилували, випустили на поруки. Але його, хворого і каліку, після завершення слідства таємно вислали у Гура-Гумору, де він 12 жовтня 1851 року помер. Селяни, з якими відстоював право на справедливість Кобилиця, тривалий час не вірили у його смерть. Народні перекази, пісні ще довго зберігали пам’ять про народного героя, якого чекав знедолений люд. Такі сильні духом, переконані у своїй правоті борці достойні того, щоб зайняти гідне місце у народній пам’яті...
Валерія Чорней

Довідка:
Лук’ян Кобилиця
Ватажок народних повстань 1843-1844, 1848-1849 років на Путильщині (Буковина).
Депутат австрійського парламенту (1848).
Керовані ним жителі 22 буковинських сіл захопили ліси й пасовиська, відмовилися від повинностей, вигнали чиновників і встановили самоуправління.
У квітні 1851 року заарештували у Жаб’єму.
Після катувань в ув’язненні тяжко захворів.
Лук’яна Кобилицю вислали до міста Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер.


Класики про відомих
Іван Франко про Лук’яна Кобилицю:
"Лук’ян Кобилиця був чоловік середнього росту, дуже мило збудований, широкоплечий, з надзвичайно гарною головою і дуже інтелігентним виразом лиця. Красні чорні кучері спливали на його сердак. Великі чорні очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і чорна еспаньска борідка надавали йому подобу еспанського гранда, його лице добродушне, а при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як його, звичайно, малюють на іконах".