«Їх поховали у весільних сукнях»

У листопаді 1986 року з Буковини додому в селище Володарське Донецької області літаком відправляли десятикласниць та їхніх учителів. Дівчата були у весільних сукнях, усі – у цинкових гробах… Крик і плач згорьованих батьків, як розповідають очевидці, чутно було на усе місто.

Десятикласники із селища Володарське (біля Маріуполя) приїхали на турбазу "Німчич" на осінніх канікулах 1986 року. Уже поверталися додому, автобус від’їхав 200 метрів від турбази й …полетів вниз. Згодом урядова комісія винесе вердикт: водій заводив машину "накатом", людський фактор… Загинули всі діти, які сиділи на передніх сидіннях, дівчатка… Також – двоє вчителів, водій, екскурсовод…

На пам’ять про турпоїздку в родинах школярів зберігається чорно-біле фото: усміхнені діти на фоні турбази. Навіть у страшному сні ніхто не міг уявити, що за кілька днів третини з них вже не буде серед живих…

"Рани ніколи
не загоюються"

Батько Алли, яка загинула в аварії, Іван Чеграхчі досі не може згадувати без сліз ті дні.

– Було якесь батьківське передчуття, – каже Іван Чеграхчі. – Тривожно на душі. Наступного дня після аварії нас викликали й повідомили, що автобус потрапив в аварію. Усіх батьків відправили літаком. Не передати словами, яким страшним був той день. Коли приїхали до Чернівців, батьків розділили на дві групи. Одних, чиї діти вижили, посадили в один автобус і повезли до Вижницької лікарні, а мене з іншими – в інший. У морг, на впізнання…

Якби мав 300 дітей, такої донечки, як Алла, не було би. Така була добра, щира. Кажуть, рани загоюються. Та ніколи вони не загоюються!!! Лікарі поставили мені діагноз "миготлива аритмія". Запитайте, від чого така хвороба з’являється. Боляче дуже, що за цей державний злочин тієї системи ніхто не відповів. Суд відбувся "для галочки". Аварія трапилася біля посту ДАІ. Чому ніхто не зупинив автобус, який піднявся вгору до турбази, хоча мав чекати на дітей біля підніжжя гори? Чому працівники туристичної організації не прослідкували? За водія підпис у журналі з техніки безпеки підробили вже після його загибелі.

Ще одне свідчення злочинної системи: після похорону нам запропонували встановити пам’ятники дітям. Батьки відмовилися, бо хотіли інакші встановити. Вони ж все одно почали насильно встановлювати проти волі. Добре, що один із батьків побачив, ми прибігли на цвинтар, справа до бійки дійшла.

Ніхто не поцікавився, як ми живемо ці 25 років, не запропонував дітям, які вижили, бодай путівки для оздоровлення. Батьки самі добилися від нашої райадміністрації 2008 року, щоби виготовили пам’ятний знак, який відвезли на Буковину. Ваші представники влади встановили. Дбають за ним, провели молебень у річницю загибелі.
Валентина Горбунова втратила в аварії сестру Світлану.



– Їх привезли вже в цинкових гробах. Усе, як у тумані, було…Шок. Перед очима картина, як зварювальним апаратом розпилюють труни цинкові, потім прощаємося всім селищем із загиблими. Усі дівчата – у білих весільних сукнях. Їм було лише по 16 років.

Бабуся все картала себе, що дала гроші на туристичну поїздку. Важко повірити, але Світлана наснилася їй через десять років і сказала, що за три роки забере її до себе. Усе збіглося день у день.
Лікарі сказали, що у всіх загиблих був розрив серця. Вони бачили все.
Вдячні місцевим мешканцям, які допомагали, заспокоювали родичів.

"Мене вже хотіли нести до моргу"

Кореспондент "МБ" розшукав тих, хто дивом вцілів у тій аварії. Вони досі живуть у рідному селищі, кажуть, що спільна біда згуртувала, усі однокласники – як одна сім’я. Незважаючи на страшні травми (чотирьох школярів доправили до лікарні в критичному стані), усі вижили. У всіх – сім’ї, народилися діти.

– Я була однією із чотирьох, які потрапили до лікарні в критичному стані, – пригадує Ірина Вовчук. – Без свідомості, розбита голова, щелепа, вибиті зуби, поламані ноги… Тому момент аварії стерся з пам’яті. Потім розповідали, що мене вже хотіли нести до моргу, бо не було ознак життя, як раптом помітили, що ледь відчувається пульс. До нас приїжджав міністр охорони здоров’я, привозили найкращих нейрохірургів та інших фахівців із Києва. Вдячні місцевим медикам, які ставилися до нас, як до рідних. Підтримувало й місцеве населення: стояли черги з охочих здати кров. Місцеві жінки приносили домашню їжу, випічку. Їм казали, що ми маємо все, але вони відповідали, що то ж смачніше – домашнє. Місцеві школярі провідували. Поділ на Захід та Схід в Україні – це політика. Ми не були обділені увагою у вас на Буковині.

Олена Дороговічева була при свідомості в момент аварії.

– Коли автобус полетів, відчуття було, як у літаку… Невагомість… Пролетів 28 метрів та вдарився в залізобетонну опору, його буквально сплющило – 80 сантиметрів всього залишилося… Склався, як картковий будинок. Тому у всіх були такі серйозні травми ніг. Ми летіли секунд п’ять. Прийшла до тями в автобусі. Врізалися в пам’ять гортанні крики – такі, як під час полоскання горла… Багато хто марив, один хлопець із відкритими переломами ніг у шоковому стані почав бігти.

До лікарні доправляли попутками, автобусами. Навіть медикам було страшно: медсестра, яка пройшла війну, розповідала, що було страшніше, ніж на війні. А тут привозять усіх у крові та склі, усі кричать… Що робити, кого рятувати, де болить?

Мене врятувало те, що я вирішила – усе сниться. А зараз прокинуся й ми сядемо в потяг. Інакше не знаю, як може людина, побачивши таке, вижити. Розмовляти від шоку не могла.

Коли мама приїхала, лише плакала й торкалася кожного сантиметра мого тіла: "Жива…" Лікарі не казали, що багато загиблих, але ми самі за допомогою записок, які писали одне одному, вирахували, кого вже немає серед живих.
Цього року поїхали на те місце з однокласниками. Досі помітно, як зривав автобус дерева, коли летів. Ще раз усвідомили, яке диво, що залишилися живими. До нас підійшов місцевий мешканець-дідусь: "То це ви, ті діточки?" Запитав, чи не страшно? А чого вже боятися? Вдячні, що Бог подарував друге життя.
Юлія Боднарюк


Iван Хоровюк,
очевидець аварії:

Я був одним із перших, хто підбіг до автобуса після аварії. Згодом підбіг сусід Василь Хоровюк та інші люди. Тоді я був на зупинці, коли почув жахливий удар. Підбіг... цілковита тиша, вибите переднє скло, над кермом звисає мертвий водій, екскурсовод. Усі сидіння позривало. На підлозі – годинники, гроші… Вже коли виносили дітей, почалися крики… Дуже сильно кричала дівчина, якій переламало хребет. Пригадую, коли під’їхала "швидка", медсестра лише подивилася й втратила свідомість.
Уже потім прибіг тесть. Лише глянув на мене, сказав: "Йди звідси, ти біліший, ніж стіна…"
Нічого незвичайного у своєму вчинку не бачу. Та й що я зробив? Ось би, як у тому фільмі "Зелена миля", міг би оживити тих дітей. Коли дивився фільм, перед очима були закривавлені дівчатка, яких ми витягали вже мертвими… Ось би оживити їх…”

Микола Дроздовський, пенсіонер, колишній старший (начальник) Вижницького ДАІ:

– Урядова комісія зробила висновок, що причиною аварії була недбалість водія, який при несправному акумуляторі заводив машину. Тоді усунули з посад людей.
Мене зробили крайнім, теж зняли з посади, хоча аварія трапилася на території Путильського району, а автобус був чернівецьким. Я добивався справедливості кілька років, доки поновили на роботі.
Вважаю, аварія сталася через несправність автобуса, його ніхто не перевіряв. А коли розбився, з’ясувати це було вже неможливо. Треба було судити осіб, які не здійснювали контроль, адже загинули люди.