«Дикуном» – до Iндії

Чернівчанка Юлія Чернега подорожувала з друзями Індією 1,5 місяця. На це витратила 1,5 тисячі доларів. З них третина суми – на квитки.

"Квиток краще купувати за кілька місяців – тоді дешевше, візу відкривають за день, вартість – 20 доларів", – каже Юля.

Юлія склала маршрут, керуючись найпопулярнішим у світі путівником Lonely Planet. Дівчина не є прихильником організованих подорожей через турагентства. Плюс – самостійна подорож у кілька разів дешевша, але для тих, хто полюбляє екстрим.

Тарганів вбивати заборонено

– Родинами в Індію самостійно не їдуть, – розповідає дівчина. – Переважно – молодь, адже умови проживання у недорогих готелях за 5-7 доларів на добу – ще ті. Антисанітарія, білизну майже ніколи не змінюють. Іноді її взагалі немає. Ми возили із собою спальники.

На пригоду перетворювався навіть процес придбання квитків на потяг до міст Індії. Індуси не розуміють, що таке черга – квиток хочуть купити негайно. При цьому мило посміхаються. Вони дуже цікаві люди. Спілкування з ними змінює тебе, відбувається переоцінка цінностей. Живуть індуси дуже бідно. Головне для них – добути кілька доларів на прожиття. У них одна мета – обдурити білу людину, посміхаючись при цьому. А ти повинен також посміхатися, не забуваючи, що тебе обов’язково обдурять. Часто "ведешся", бо для тебе два долари – небагато, а для них – тиждень жити. І якщо обдурити для них – нормально, то вбити навіть таргана – неправильно. Якось в Інтернет-кафе я занесла книгу над тарганом, щоби вбити, – працівник хапає за руку: "Він тобі щось зробив?" Якось забула сумку у ресторані з усіма грошима – повернули все.

Потяги – окремий "атракціон". Три короткі полиці довжиною 1,65 метра, відстань між ними 60 сантиметрів – лежиш, як у могилі. При цьому індуси примудряються на один квиток вмістити чотирьох осіб на полиці. Сплять і на підлозі – уночі до туалету не дійдеш.

Оргії – частина духовного вчення

– Ми свідомо подорожували самі. Наприклад, у мавзолей-мечеть Тадж-Махал туристів водять організовано. Так, гарно, але краще здалеку подивитися. Бо сплачуєш 20 доларів, роззуваєшся (ноги помити потім ніде), йдеш із хмарою людей, яка несе тебе. Усіх попереджають, щоби не кричали, бо через конструкцію мавзолею кожен звук посилюється. Природно, усі починають кричати – голова гуде. Єдине бажання – вискочити звідти.

До Індії їде багато тих, хто захоплюється медитацією, духовними вченнями. У місті Пуна ми були біля ашраму Ошо – міжнародної комуни, де живуть та спілкуються послідовники Ошо з усього світу. Щоби потрапити всередину, окрім реєстрації, здають аналіз крові на СНІД. Ходять там у довгих бордових рясах. У центрі – Будда-холл, де відбуваються групові медитації. Там усі білі, багаті європейці. Перебування коштує 300 доларів на добу. Ввечері там відбуваються оргії – це як частина духовного вчення. Ми всередину не заходили. Лише зовні бачили, як там гарно: пташки, штучні скелі, струмочки.

Місто Делі вражає… Такий галас: усі кричать, сигналять. Кожен намагається доторкнутися, сфотографуватися. Бігають діти: "Дай один рупій!" Ми жили у районі, де живуть тибетці, Маджну-ка-Тілла. Ходять вони у бордовому одязі, а ввечері, перевдягнувшись, напиваються, як свині.

Найбільше сподобалося місто Варанаси на березі ріки Ганг, яке називають "Великим містом кремації". Туди з’їжджаються з усієї країни, щоби спалити останки родичів.

Йдеш вулицею: процесія, співають, кричать, притискаєшся до стіни… Пробігають люди у пов’язках… Той мрець на ношах аж підстрибує… Тіло скидують у вогнище, потім попіл розвіюють над рікою. Дуже брудно, бродять корови, які доїдають останки. Запах такий, що паморочиться у голові.

Взагалі подорож дуже змінює тебе... Починаєш вірити, що буде так, як повинно бути. Головне – не чинити поганого. В Індії вірять у карму, що ти не повинен чинити зла.
Юлія Боднарюк