Якими були Чернівці понад століття тому, згадував письменник Георг Дроздовський.
"Я любив ці Чернівці, в яких з’явився на світ, і якщо часом і мріяв про далекі мандри, сповнені пригод у великому світі, то ніколи не соромився бути чернівчанином…", – писав письменник Георг Дроздовський у книзі "Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця".
Драматичним зламом у житті Георга Дроздовського, як і в багатьох буковинців німецької національності, стало примусове переселення "додому в рейх" 1940 року.
"На цвинтарях прощалися з мертвими, могутній хор яких незримо оточував майданчик, де католицький і протестантський пастори освячували годину, що стала вирішальною, – згадував Дроздовський про розставання з рідною землею. – Покидали могили, а з ними і пам’ять про тих, хто дбав колись про Буковину… Коли довгі вервечки, що складалися зі старих австрійців і тих, котрі раптом перетворилися на німців, прогуркотіли мостом через Прут, за ними ще виднілося місто, яке було вже для них недосяжним. Його силует мріяв на горизонті, його контури немовби різьбилися на небесному тлі. Мало хто й бачив це: сльози – густа полуда, яка застеляє очі. Віднині це місто було втрачене для них назавжди, а з ним – і стара Австрія".
Після прибуття в Німеччину Георга Дроздовського було інтерновано в табір для переміщених осіб, а згодом відряджено в Центр обліку та реєстрації переселенців у Ліцманштадт (Лодзь). Відтак його вдягли в мундир старшого фельдфебеля "люфтваффе" й відправили в Загреб, де він прослужив до кінця війни.
Після краху гітлерівського режиму Дроздовський оселився у Клягенфурті, старовинному австрійському місті, яке чимось нагадувало йому Чернівці. Працював редактором культурного відділу газети, провідним театральним критиком, співробітничав на радіо. Видає поетичні збірки "Каменярський сад", "Закарбовано на стіні", "Сліди твоїх кроків". Пише балади, байки.
У 1984 році вийшла книга письменника "Тоді в Чернівцях і довкола: Спогади старого австрійця". Він цікаво й дотепно, з жартом і сумом розповідає про місто над Прутом та його мешканців – військових і лікарів, педагогів і священників, диваків і жебраків, про тогочасну моду, театр, торгівлю… "Це колиска моїх батьків і дідів, казковий край мого казкового дитинства, скриня споминів, ритися в якій мене у високому віці тягне дедалі дужче…", – писав письменник.
Земний шлях Георга Дроздовського завершився 24 жовтня 1987 року. За свою творчість він був удостоєний багатьох літературних премій.
Уривки з книги
"Особливу увагу приділяли чистоті вулиць"
* Із цифрами я подружився будучи ще малим, позаяк повз будинок на Зібенбюргер-штрасе, в якому розташовувалась ад’ютантура цісарсько-королівського армійського піхотного полку № 22, що в ньому виконував свій обов’язок мій батько, ходив трамвай, тільки один вагон, але поділений на перший і другий класи; тим, хто хотів їхати в третьому, дозволялося бігти поряд. Це жовто-червоне диво на колесах було зазвичай нумероване, і воно та його кревні безперечно дотягали до десяти, оскільки доти я міг розрізняти цифри…З письмом я перебував ще в стані війни, і коли одного разу в ад’ютантській канцелярії розмалював щойно отримані накази чорнилом, то єдиного сина пана обер-лейтенанта було виставлено надвір.
* Зі шкільним ранцем за плечима, в якому дощечка й грифель співіснували із запакованим сніданком, мене відвели в школу шановних сестер св. Марії, щоб я міг стати розумною католицькою дитиною. Чи став я нею, дуже сумнівно, зате наважився зробити сестрі-настоятельці пропозицію одружитися. Це історично засвідчено, так само як і її дружнє: "Пізніше, моя дитино, коли ти чогось навчишся".
*У Чернівцях у 1910 році кожна народність мала свою середню школу. Великодушність у національних питаннях заохочувалася. Мовного насильства у нас не було, й навіть при переході залізничного полотна написи застерігали трьома мовами: "Обережно, потяг!".
*Коли росіяни перший раз увійшли в наше місто, вони зі зрозумілих причин зняли орла, який прикрашав вежу ратуші, однак залишили його в якомусь сховищі благополучно дочекатися дня визволення. Коли цей день врешті настав, то гербового птаха витягли на світ божий і знову вознесли його образ, як це було прийнято в ті піднесені часи.
*Тоді фіякр важив більше, ніж нині таксі. Вони возили, якщо мали гумові колеса, шляхетних панів і вродливих жінок вулицями Чернівців, тимчасом як дрібніший люд, misera plebs, у найкращому разі послуговувався однокінною упряжкою. На каблучку сидів кучер, який час від часу вигукував "Вйо!", і якщо на простої й насвистував якийсь зворушливий мотив, то кобила все одно робила те, що вона мусила робити. Такий чоловік на каблучку звався в народі ще балагулою (у перекладі це означало "пан над шкапами").
*Особливу увагу приділяли чистоті вулиць. Когорти підмітальників, які ще не мали у своєму розпорядженні машин зі щітками, здатними обертатися, бралися до роботи на світанні й підбирали все, що хтось бездумно викидав під ноги, хоч треба сказати, що й самим містянам не бракувало схильності до порядку…Добре бруковані вулиці, вимощені великими плитами тротуари в центральній частині міста, на яких так дзвінко відлунював крок, любовно доглядалися, і робилося все для того, щоб притлумити пилюку, якої, зрештою, було не уникнути.
* Про сміттяра, перед яким біг чоловік із дзвоником. У строго визначені дні він їхав своїм маршрутом, приймаючи – і тоді піднімалися хмари пилюки –те, що для нього старанно готували, не стільки, звичайно, як сьогодні, проте кожного разу повну сміттярку домашніх дарів. І тоді деякі "дароносиці" могли почесати язики, перш ніж запряжений здоровенними шкапами віз рушав собі далі…дзінь-дзінь-дзінь…сміттяр уже тут… лунало за поворотом.
* Дуже важливою була пожежна команда. У її розпорядженні були вози з розсувними драбинами. Ними можна було добратися щонайвище до третього поверху, однак хмарочосів у нас не було…З шоломами на голові, чоловіки в блакитних мундирах виконували свій обов’язок, гукаючи один одному підбадьорливі слова і являючи приклад переконливої ретельності…
* На міській службі перебували й шкуродери, яких у нас називали гицлями. Один з їхньої гільдії забрав мого любого фокса просто з підворіття, щоб зачинити його у свою клітку. Мій вереск сполошив усю ад’ютантуру22-го піхотного полку, проте він зі своєю здобиччю уже зник з очей, замкнувши мого Елі. Мій батько потім уладнав усе, влаштувавши в шкуродерні на Пруті чималий скандал. Так мій улюбленець знову вийшов на волю…
* Крайовий полк ерцгерцога Євгенія, який носив раніше ім’я барона Келлера, мав номер 41. Від цих хлопців іменодавець мав би втіху. Це були вояки переважно румунського й українського походження, які пізніше відважно билися у світовій війні, однак у мирні дні вони гордо носили свої відвороти сірчано-жовтого кольору, справляючи неабияке враження на красунь, що служили в бюргерських родинах. Не один шлюб завдячував 41-му, не одна дитина мала там свого батька, навіть якщо вона з’являлася на світ не обов’язково в шлюбі.
* Ми мали в Чернівцях чудових знавців своєї справи, до яких зверталося й чимало цивільних пацієнтів, як, наприклад, штабний лікар доктор Райтман, товариш мого батька, а поза своєю професією – блискучий танцюрист: він увів на льодовому майданчику Грудера фігурне катання, а в бальній залі був найелегантнішим танцюристом.
Підготувала Надія БУДНА
Фото з колекції Едварда Туркевича
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
