«Охоплене жахом місто завмирає»

У червні 1940 року до Чернівців прийшла червона армія

Як це відбувалося – згадує письменниця Марта Блум у книзі "Горіхове дерево".

Вони крокують пагорбами Bahnhofstrasse, повністю озброєні, попереду танки. Євреї вишикувалися по обидва боки вулиці, щоби привітати їх. Квіти і посмішки. Червень 1940 року. Гітлер поставив на коліна всю західну Європу, і євреї усюди тремтять від страху. Їм здається, що "совєти" – їхні рятівники. Та дуже швидко, вже взимку 1940-го, починають проявлятися їхні комуністичні звички: відбирають власність, грають роль господарів-колонізаторів, складають списки власників будь-якого бізнесу чи то "буржуазії", а до неї могли віднести будь-кого: від невеликого чоботаря у підвальній майстерні до торговця яблуками.



"Крадуть наліво і направо"

– "…То був російський рік, коли слугам, які часто все життя прослужили у єврейських чи інших заможних сім’ях, раптом заборонили працювати там. Усіх примушували покинути будинки. У батька й матері забрали владу, вкрали авторитет, великий кам’яний будинок мого дідуся перетворили на тимчасове житло. Аптеку та лабораторію конфіскували і там проводили інвентаризацію. Радянські грабіжники записували тільки частину майна, решту клали у свої торби. Злодії. "Не вказуйте росіянину, як інвентаризувати", – сказали жорстко і зверхньо. Я зрозуміла: усім мріям прийшов кінець. Світ розлетівся на друзки. Мрії про соціалізм, братство, однакову роботу за однакову платню, і найголовніше – кінець експлуатації однієї людини іншою. Речі переходили з рук в руки: меблі, будівлі, картини на стінах. Їх або вкрали, або обміняли на хліб…".



– "…Та ми продовжували жити, наче не трапилося нічого особливого. Перекидалися "чорними" жартами, насміхалися з росіян із їхнім місіонерством, фальшивими ідеологіями і догматизмом. Крадуть наліво і направо, наче школярі, не відчуваючи сорому. А їхні жінки – члени партії в уніформі, мужеподібні монстри – відчитують мого батька, наче хлопчиська…".

– "…Дванадцятий день червня 1941 року. Майже через рік після російського нашестя розгортаються невимовно жахливі події. По місту проїжджають татари. Маленькі вершники на маленьких конях. Азіатські солдати з розкосими очима, проте розмовляють російською. Охоплене жахом місто завмирає. Віконниці закриваються під дією беззвучних чар, та за кожною відчувається погляд. Двері замикають так тихо, немовби хтось боїться розбудити дитину. Навіть собаки не гавкають, життя зупинилося, а на місто опускається вечір і піднімаються зорі. Татари їдуть, підкови стукають об бруківку, а ми тремтимо за віконницями. Місто, темне і беззвучне, не спить. За кіньми по вулицях прямують вантажівки, удари кулаків у двері, гучні накази змушують їх відчинитися. І тяжка рука Господа падає на нас. "За гріхи наші", – каже бабуся…".



П’яні офіцери – серед пляшечок від парфумів

– "…П’ятеро чоловіків заходять у будинок. Російська мова, п’ятикутні зірки на еполетах і кашкетах. Зачитують якийсь безглуздий папір, звинувачують батька, маму і бабусю у нікому незрозумілих злочинах. Наказують їм зібрати все, що вони зможуть нести.

Ще сковані сном ноги майже не рухаються. Батьки збирають деякі речі, пакують у прямокутні простирадла і зверху зав’язують вузол. "Те, що можете донести" – повторюють солдати. І вони втрьох спускаються по кам’яних сходах дідусевого будинку о першій – а, може, вже було о пів на другу, – в темряву ночі, де на них чекають вантажівки. Крики, накази, п’ятеро чоловіків втискують маму і бабусю у машину. Знову крики: "Швидше, швидше рухайтеся, курва ваша мама". Вантажівки тісно набиті людьми. Гора тіл на дерев’яних лавах машин, пакунки біля них, на обличчях – повна розгубленість.

Три дні й три ночі у поїзді, невідомі люди з міст і сіл, запаковані у вагон для худоби. Тут десь із сорок-п’ятдесят людей, і тільки одне невеличке віконечко, навхрест перетягнуте залізними прутами – високо під стелею. Стоячи, сидячи, плазуючи по підлозі вагона, всі намагаються сховатися від інших, щоби справити просту нужду. Для цього посередині вагона прорізано квадрат. Та на шляху надто велике скупчення тіл, щоби добратися туди…".

– "…Мій дім перетворився на Содом і Гоморру. П’ятеро офіцерів лежали серед паперів, порожніх пляшечок від парфумів із написами "Бузок", "Троянда" і "Конвалія". Розкидана докторська дисертація, дослідницькі роботи з хімії, гроші, заховані у книжках, енциклопедії, лексикон Мейєра… Азіатські солдати-невігласи не могли знати, що це таке – серед залишків хліба та ковбаси. Непритомно п’яні російські офіцери на підлозі.

Підготувала Надія БУДНА

Фото з колекції Едварда Туркевича
Червона армія окупувала Чернівці.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram