У своїй книзі "Горіхове дерево" канадська письменниця Марта Блум, чиє дитинство та юність минули в Чернівцях, описала події Другої світової війни.

Подаємо уривки з цієї книги.

"Крали, не відчуваючи сорому"

*Вони крокують по пагорбах Bahnhofstrasse, повністю озброєні, попереду танки. Євреї вишикувалися по обидва боки вулиці, щоби привітати їх. Квіти і посмішки. Червень 1940 року. Гітлер поставив на коліна всю західну Європу, і євреї усюди тремтять від страху. Їм здається, що "совєти" – їхні рятівники. Та дуже швидко, вже взимку 1940-го, починають проявлятися їхні комуністичні звички: відбирають власність, грають роль господарів-колонізаторів, складають списки власників будь-якого бізнесу чи то "буржуазії", а до неї могли віднести будь-кого: від невеликого чоботаря у підвальній майстерні – до торговця яблуками.



*То був російський рік, коли слугам, які часто все життя прослужили у єврейських чи інших заможних сім’ях, раптом заборонили працювати там. Усіх примушували покинути будинки. Тільки Марусі та Дмитрію дозволили залишитися, бо вони жили окремо від господарів. У батька й матері забрали владу, вкрали авторитет, могутній кам’яний будинок мого дідуся перетворили на тимчасове житло. Прекрасна мама, в рисах якої проглядає Фелікс, бере фартух з кухонної шафи і готує обід. Вона намагається розвести вогонь, але він не запалюється через її довгі відполіровані та нафарбовані нігті. Рятує гасова лампа. Мама посміхається, як завжди, коли ми дивимося на неї, – це всім відома її особливість. Посміхається і заспокоює: "Усе буде добре, ось побачите".



*Аптеку та лабораторію конфіскували і там проводили інвентаризацію. Радянські грабіжники записували тільки частину майна, решту клали у свої торби. Злодії. "Не вказуйте росіянину, як інвентаризувати", – сказали жорстко і зверхньо. Я зрозуміла: усім мріям прийшов кінець. Світ розлетівся на друзки. Мрії про соціалізм, братство, однакову роботу за однакову платню, і найголовніше – кінець експлуатації однієї людини іншою. Речі переходили з рук в руки: меблі, будівлі, картини на стінах. Їх або вкрали, або обміняли на хліб. Тільки Бьозендорферський рояль все ще сяяв у своїй одинокій славі. Та ми продовжували жити, наче не трапилося нічого особливого. Перекидалися "чорними" жартами, насміхалися з росіян з їхнім місіонерством, фальшивими ідеологіями і догматизмом. Крадуть наліво і направо, наче школярі, не відчуваючи сорому. А їхні жінки – члени партії в уніформі, мужеподібні монстри – відчитують мого батька, наче хлопчиська.

*Дванадцятий день червня 1941 року. Майже через рік після радянсько-російського нашестя розгортаються невимовно жахливі події. По місту проїжджають татари. Маленькі вершники на маленьких конях. Азіатські солдати з розкосими очима, проте розмовляють російською. Охоплене жахом місто завмирає. Віконниці закриваються під дією беззвучних чар, та за кожною відчувається погляд. Двері замикають так тихо, немовби хтось боїться розбудити дитину. Навіть собаки не гавкають, життя зупинилося, а на місто опускається вечір і піднімаються зорі. Татари їдуть, підкови стукають об бруківку, а ми тремтимо за віконницями. Місто, темне і беззвучне, не спить. За кіньми по вулицях прямують вантажівки, удари кулаків у двері, гучні накази змушують їх відчинитися. І тяжка рука Господа падає на нас. "За гріхи наші", – каже бабуся.



Поховали сусідів у саду

*Опускається вечір – приклади рушниць гупають у двері, розбиваються вікна, розлітаються тріски. Крики Juden-raus! сягають перших двох поверхів дідусевого будинку. Дядьків, тіток, маленьких кузенів – усіх, хто живе у дідусевому великому будинку, тягнуть, штовхають, волочать незворушні безбороді привабливі німецькі хлопчики у черевиках, пряжках, шоломах. Ми завмираємо на третьому поверсі. Чуємо відлуння пострілів. "Останній суд, кінець світу", – говорить мама. Потім настає зловісна тиша. Повна темрява огортає все навколо. Вона служить нам прикриттям. Ми спускаємося з третього поверху на вулицю і знаходимо тіла людей з першого та другого. Ось лежить старий Лев-Йозель Грін, бакалійник, який винаймав перший поверх та підвал. Він тримає своїх закривавлених дітей. Нас семеро з третього поверху: дядьки Саул і Рут, Фелікс, стара бабуся Естер, батько, мати і я. Ми несемо все ще теплі тіла через високі ворота у дідусів сад.

*Ми не бачили крові, аж поки не зійшло сонце. Вона була на руках, обличчі, одязі, взутті. Помилися наскільки змогли і беззвучно спустилися в сад, щоби викопати братську могилу під горіхом. Це було нелегко. Дерево опиралося, корені повставали, перешкоджали лопатам, не хотіли приймати тіл. Дерево знало цих людей ще дітьми, коли вони лазили по його гілках майже до верхівки. Воно чуло, як вони гралися, сміялися, дражнилися, – і тепер не приймало їх онімілих. Тому ми перенесли тіла подалі в сад. Сусіди-християни, що жили за парканом, оповитим диким виноградом, прийшли, щоби допомогти нам копати і поховати тіла. Ні тканини, ні білизни, тільки земля до землі та накриті землею. Ми проказали Кадиш. Наші неєврейські помічники повторювали за нами старовинні арамейські слова: "Слава тобі й хвала".

"Ви бачили, як плачуть собаки?"

* Гетто: початок жовтня 1941 року. Розпочалося справжнє пекло. Голосні та грубі команди. Ми збираємо речі у простирадла, потім чотири кінці зв’язуємо докупи – все, що можна втримати в двох руках. Двері закривають, забирають ключі. На світанку вниз по довжелезній вулиці Святої Тройці до загального гетто – Umschlagplatz. Я дивлюся у спину батькові та матері, бачу, як вони йдуть вниз старою вулицею, яка носить ім’я християнського Бога у трьох іпостасях, і відчуваю щем у серці. Дивлюся на їхні згорблені спини, бачу, як вони час від часу кладуть на землю важкі клунки, переставляють їх з руки в руку, сідають на узбіччя, чую, як їх підганяє ота скотина з криком: "Швидше, вошива єврейська свиня!". Мої мама і батько. Не вистачає слів. Знову до турецького кварталу. Три, чотири, п’ять переплетених середньовічних вуличок. Нас – п’ятдесят тисяч. Тварини залишилися напризволяще. Наша собака Мері лежить перед дідусевим будинком, і в її очах блищать сльози. Ви коли-небудь бачили, як плачуть собаки?

*Це був наш січень, який прилипав до підошов, наче російська грязюка навесні. Важка, чорна і в’язка. Ніякого відчуття часу. Та одного незрозумілого дня у лютому надходять накази від командування. Згорнути декорації. Більшість полонених євреїв розстріляли на світанку. Якось опівночі доктор Бауер викликав до себе тільки мого батька, не мене. Наказав тікати по двоє. Три рази по двоє – через певний час. Він чергуватиме. Собак більше немає.

*Ми йшли вночі, вдень спали або лежали у ямах, ховаючись від своїх і ворогів. Дві нереальні фігури з неправдоподібного світу. Ми рівномірно поділили печиво, ковбасу, трохи сливової наливки та чорнослив, які знайшли у торбі. І сірники, дякувати Богові, там були сірники. Десь під снігом я знайшла лопату. Лопатою можна зробити все: накидати кучугури снігу для захисту, якщо земля не дуже тверда, вирити чудове ліжко, а в ямі розпалити вогонь з гілок.

*На третій день вимальовується купка будинків. Тихі темні хатки з дахом, позаду комора. Маленькі, майже квадратні українські вікна, в одному – жінка у хустці. Вона, здається, завжди там, як частина зимового пейзажу. Йде відчиняти нам двері. Її жест такий природний і простий, наче ми запізнілі, але очікувані гості. Вона дивиться на нас – двох привидів. Ніяких запитань, тільки: "Спускайтеся у підвал, там є солома й овечі шкури. У двох мисках знайдете кисле молоко. Їжте – скільки забажаєте".

Вона приносить нам важкий хліб, чорний, як земля, який прилипає до піднебіння, дві миски і дерев’яні ложки. Говорить: "Їжте, діти, хвала Богові, що я можу допомогти тим, хто має менше за мене". І вона хреститься: "Спіть, спіть, діти". Ми розтягуємося на соломі, я падаю батькові на груди. Сльози біжать по щоках від тепла овечих шкур і жінчиного благословення.

Підготувала Надія БУДНА
Переклад з англійської мови Лесі Будної

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram