«Ця війна йде на виснаження»: репортаж «МБ» із першої лінії фронту на Донеччині та Харківщині

Кореспондентка "МБ" разом із волонтерами громадської організації Freedom Trust побувала на першій лінії на Донеччині та Харківщині.


Надвечірок 12 грудня. Виїхали з Чернівців колоною із двох бусів, завантажених гуманітаркою.



Голова громадської організації Freedom Trust Ігор ЛОГВІНОВ коротко інструктує.

– Куди їдемо та що веземо цього разу? – запитую в нього.

– Ця поїздка буде дуже насиченою. У Дніпрі заїдемо в центр реабілітації дітей з аутизмом і ДЦП, залишимо їм солодощі свят, продукти й ліжечка. Їх зробив волонтер із Чернівців Сергій Леонтій. З Дніпра поїдемо на Харківщину до наших військових. Далі – на Донеччину. І ще буде заїзд на Запоріжжя, де маємо залишити стоматологічний кабінет для бійців, – каже.

– Сподіваюся, що цього разу в нас не зламається авто. Я все перевірив, бо то в Бахмуті ремонтувалися, то в Херсоні, – каже волонтер Олексій РЕШЕТНИК.

Дорога нагадує суцільне скло

До Умані приїжджаємо пізно вночі, там вкладаємося спати. Прокидаємося і з самого ранку й вирушаємо в Дніпро. Дорога нагадує суцільне скло. Під вечір прибуваємо в місто та їдемо у центр реабілітації діток з аутизмом і ДЦП.

Нас зустрічає директорка цього центру пані Валентина.

– Ми на вас чекали! Проходьте, трішки зігрієтеся, а потім будете розвантажуватися, – каже жінка.

Посеред холу центру стоїть прикрашена ялинка. Біля неї – коробки з подарунками та іграшки. Відігрівшись, хлопці розвантажують дитячі ліжка та смаколики. Сергій Леонтій показує співробітникам центру, як їх складати.


У центрі перебувають 66 діток.



– Я намагаюся робити так, щоби в дітей було все. Ще не було такого гранту, щоби ми пропустили. Дуже багато допомагають і волонтери, – каже директорка центру.



Лягаємо відпочивати, але заснути не вдалося, бо почалася повітряна тривога. Відбій оголосили о другій ночі, а о п’ятій ранку – підйом.

– Буде гарячий день. Спочатку Харківщина, потім Донеччина, – каже волонтер Василь УНГУРЯН.

У селах, де жили люди, суцільна розруха

На вулиці ще темно, дорога слизька, їхати дуже складно.

– Прийом, прийом, зараз повертаємо на Харківщину, – командує Ігор Логвінов.

– Плюс, – відповідає Василь Унгурян.

Їдемо в містечко на Харківщині, де маємо залишити одяг для поранених бійців. Дорога до містечка зруйнована, а ще ожеледиця. На місці на нас уже чекає бойовий медик О. (ім'я не вказуємо, авт.) Він служить із 2015 року.



– Поранених багато, надаємо їм першу допомогу. Далі військових евакуйовують до Дніпра. Це війна складна… Дуже потрібен одяг для поранених. Їх привозять у брудній, закривавленій формі, тому треба у щось переодягати, – пояснює бойовий медик.

– Далі їдемо через Ізюм, виїжджаємо на ростовську трасу і звертаємо на Донеччину, – командує Ігор Логвінов.

Проїжджаємо села на Харківщині, які були під окупацією. На узбіччях досі стоять спалені танки, бойові машини піхоти, карети швидких. У селах, де колись жили люди, суцільна розруха. Немає жодного цілого будинку. Людей також немає. Дерева майже всі спалені й повалені.



Таблички "Міни" починають з’являтися перед Донецькою областю. Проходимо блокпост та їдемо у містечко Дружківка.

– У Дружківці заїдемо до наших бойових медиків. Маємо залишити медикаменти й продукти, – каже Ігор Логвінов.

Попри те, що місто зазнає постійних обстрілів, тут працюють магазини, світлофори, кав’ярні, курсує громадський транспорт. Прильоти видно по житлових будинках, крамницях, відділеннях банків. Та у місті людно.

Хлопці оперативно розвантажують допомогу.

– Дякуємо, друзі! Так важливо, що про нас не забувають, – каже бойовий медик.

Далі їдемо до Костянтинівки. Місто на вигляд порожнє. Тут на вулицях можна побачити лише техніку й військових. Магазини працюють, там можна купити все, але ціни вищі, ніж у Чернівцях. Комендантська година розпочинається о 21:00 і триває до 06:00. Приїжджаємо до волонтерки Ольги.

– Як я рада вас бачити! Мене дітки постійно питали: "А де ті дядьки, які привозять смачні цукерки?" – каже жінка.



До нас підходить волонтерка Наталія. Жінка у себе вдома прихистила понад 70 собак, яких покинули.

– Як ви, Наталочко? – запитую.

– Тримаємося! Немає вибору. Як ці москалі дістали… Мали період затишшя, обстрілів не було. А останні три дні – це жах. Постійно обстрілюють.
Через це у нас вимикають світло, – каже жінка.

– Заночуєте у мене. Я на вас чекала. Борщ зварила, вечерю приготувала. Швиденько їдьмо, бо ви з дороги, втомлені, – каже Наталка.

– Так точно, командире, – жартує Ігор Логвінов.

У Наталчиному будинку тепло, відігріваємося. Волонтерка зварила смачний борщ, посмажила котлети, вечеряємо.

– Ви такі молодці, що про нас не забуваєте. Нам дуже складно, обстріли нестерпні. У нас така жахлива історія трапилася. Син моєї подруги приїхав у відпустку, ввесь час був на війні, і куля його не брала, а приїхав додому, пішов в аптеку. Туди влучила ракета – і він загинув, – розповідає Наталія.

"В Україні ми воюємо з 2014 року"

Раптом в Ігоря дзвонить телефон. Ми затихли.

– Так, так, прийняв. Очікую, – каже Ігор та кладе слухавку.

– Аню, це з батальйону Шейха Мансура (чеченське добровольче формування, яке воює на боці України, – авт.) дзвонили. Зараз за нами приїдуть, познайомимося з їхнім командиром Муслімом Чеберлоєвським. Їдеш зі мною? – запитує Ігор.

– Звісно, – кажу.

– Бери куртку і виходьмо.

Біля будинку на нас чекає джип. З нього вийшли двоє чеченців, привіталися.

– Ну, як ви, хлопці? – запитує Ігор.

– Хвала Аллаху, добре, – коротко відповідає боєць Тимур.

– Вам дуже пощастило, що комбата застали, зараз познайомитеся, – підтримує розмову боєць із позивним "Борода".

Приїжджаємо за адресою. Перед нами відчиняють двері – заходимо до кухні. Там сидять вісім чеченців, за столом – їхній командир Муслім Чеберлоєвський. Сильний, статний чоловік із розкішною бородою.

– Ас-саляму алейкум, – вітаємося.

– Алейкум саляму, – відповідає комбат.

– Мене звати Ігорем, я волонтер із Чернівців. Анна – військовий репортер, часто їздить із нами. Займаємося волонтерством із перших днів війни, евакуйовували цивільних із Лисичанська, Сєвєродонецька, Бахмута. Хочемо і вам допомогти. Я хочу записати відеозвернення до компанії "Адідас", щоби вона виготовила килимки, які не забруднюються, для молитви вашим бійцям, – каже Ігор.

Муслім уважно слухає, чухає бороду. Тим часом на кухні жінка Євгенія смажить рибу.

– Коли ви їли востаннє рибу? – запитує комбат.

– Сьогодні, – каже Ігор.

– Такої ви ще не їли. Ти закінчив говорити? – запитує.

– Так.

– Щодо допомоги. Згадаю один анекдот. Бачиш ховраха (степовий гризун, – авт.)? Бачу. А взяти його можеш? Не можу. Так із допомогою. Ми не любимо у когось щось просити. В Україні ми воюємо з 2014 року. Що таке війна, знаємо дуже добре, – каже комбат.



Чеченці відвозять нас назад до волонтерки Наталки. На годиннику третя ночі. Важко заснути, а ще розпочинаються сильні вибухи. Утім, втома бере своє, засинаю. Через те, що вночі були обстріли, коли ми прокинулися, не було ні світла, ні зв’язку. Так тепер живуть мешканці Костянтинівки.

Вмикаємо ліхтарики, снідаємо, прощаємося з волонтеркою.

До Запоріжжя приїжджаємо ввечері. Там залишаємо стоматологічний кабінет для бійців та вирушаємо додому. Поїздка була надзвичайно складна, як фізично, так і морально.

Про чеченський батальйон Шейха Мансура та його командира читайте у наступному числі "МБ"


Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram