Все своє життя Людмила БАЛАБА прожила у Вугледарі на Донеччині. Тут створила свій бізнес – мала невеликий магазин одягу. Та війна повністю змінила життя жінки.
Через постійні обстріли вона з трирічним сином Артемком перебралася жити в невеличкий хутір Площі, що на території Киселицького старостинського округу на Путильщині. Тут придбала й облаштувала невеличкий будинок і почала нове життя, йдеться в публікації "МБ".
– У Вугледарі в нас було спокійне життя, улюблена робота. У 2014 році почалася війна. Наше місто не захопили, але бойові дії велися за 15 кілометрів, у Мар’їнці. Ми весь час чули обстріли, до нас приїжджали переселенці з окупованих міст, але місто жило. А у 2022 році під час великої війни окупанти вже йшли на наше місто. Уранці збирала дитину до садочка, як подзвонила мама і сказала, що почалася війна. Я не повірила, та, коли увімкнула телевізор, зрозуміла, настільки все серйозно. Ми взяли найнеобхідніші речі й зібралися їхати до моєї мами. Щойно вийшли з під’їзду, розпочався обстріл, – розповідає жінка.
"Не вилазили з підвалу"
Майже місяць жінка прожила на дачі біля Вугледара, постійно ховаючись від обстрілів у підвалі. Маленький син лякався від кожного звуку. Вночі, коли чув звуки вибухів, босоніж біг до підвалу.
– Згодом обстріли так почастішали, що ми вже не вилазили з підвалу. Коли над нами пролетіла ракета, аж стіни затряслися. Тоді я зрозуміла, що там більше не можна жити й треба виїжджати. Ми написали прохання на евакуацію в соцмережах. Відгукнувся молодий хлопець з Вугледара. Сказав, якщо ми зможемо туди добратися, то відвезе нас. За кілька хвилин ми зібралися, почепили на машину білу тканину й виїхали. Відтак пересіли в його авто. Спочатку доїхали до якогось містечка, переночували, а далі рушили на Краматорськ, потім Харків, Київ, Львів. Зі страху вирішили їхати в Молдову, – каже Людмила.
Пів року жінка із сином прожили в Молдові, але більше за кордоном не витримали й повернулися до рідної країни. Людмила згадала за невеликий хутір Площі, у якому колись відпочивала з Артемком.
– Ми вирішили приїхали сюди. Купили невеличкий будинок високо в горах і почали облаштовувати нове життя. Тут неймовірна краса, я досі дивуюся. Майже щодня щось фотографую. Тут свіже повітря, натуральні продукти. Нашому будинку – 104 роки, це стара гуцульська хата. Вона має низьку стелю, але зате дуже тепла. Ми її облаштували практично з нуля, скільки сил витратили, – каже жінка.
"Навчилася робили і гуслянку, і мамалигу"
Людмила зробила паркан, засадила город і навіть провела до будинку воду, адже криниця була на горі, і туди вів стрімкий підйом.
Змайструвала і теплицю, тож навіть зараз має свіжі помідори. Подвір’я засадила квітами, які дали сусіди. Зробила літній душ.
Багато чим допомогли жителі хутора, вони дуже тепло прийняли сім’ю.
– Ми дуже подружилися із сусідами, тут такі гарні люди. Коли тільки приїхали, то нам і продукти приносили, і подушки з ковдрами. Я вже тут навчилася робити і гуслянку, і мамалигу. Можливо, пізніше навіть заведу курочок і качок: у нас є маленький сарайчик. Артемко тут подружився із сусідськими дітками, ходить у садок. Коли сюди їхала, то хвилювалася, що дитина не зможе долати такі великі відстані, адже нам до центру села йти два кілометри. Але він, навпаки, біжить попереду, стрибає, йому тут подобається, – мовить Людмила.
"Можу днями сидіти за створенням виробів"
Коли взимку з’явився вільний від роботи час, жінка почала займатися створенням прикрас із бісеру. Розповідає, що ще школяркою любила цю справу, вміла вправно вишивати, в’язати й створювати бісерні вироби. Тож вирішила знову повернутися до свого хобі й перетворити його на спосіб заробітку.
– Так і почала цим займатися. Створила інтернет-магазин і почала виставляти готові вироби. Завдяки цьому я познайомилася із дівчиною з Івано-Франківська, яка має мережу магазинів прикрас, виготовлених вручну. Вона робить у мене великі замовлення. Так я і працюю. І це дуже добре, адже в маленьких містечках роботи немає, а гроші на життя потрібні. Тим паче мені подобається ця справа. Я можу днями сидіти за створенням виробів. Найбільше роблю патріотичні браслети, а ще вишиваю сорочки, – каже Людмила.
На деякий час до Людмили приїжджала мама з Німеччини. Вона допомагала з дитиною, але залишитися на хуторі не захотіла, бо не звикла до гірської місцевості. А бабуся й тітка Людмили залишилися в окупації. Вони живуть у селі. Зв’язок з ними є, але дуже поганий.
Жінка каже, що хоче жити на хуторі й далі, адже полюбила цю місцину.
– У майбутньому я б хотіла придбати трохи більший будинок, і трохи нижче, біля доріг, щоб можна під’їхати машиною. Але жити хочемо лише тут, близько до природи. Мені здається, місцеві люди просто не розуміють, у якій неймовірній красі вони живуть, – з усмішкою розповідає жінка.
Фото своїх виробів з бісеру Людмила Балаба публікує в інстаграмі - https://instagram.com/tvoiabroshka?igshid=YTQwZjQ0NmI0OA==
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
