Фото molbuk.ua. На фото: 82-річна чернівчанка Марія Шерстюкова тримає фото свого батька Івана Житарюка, який був членом УПА
Ніч. За вікном хоч і осінь, проте снігу намело, як у люту зиму. Раптово до помешкань вдираються озброєні люди. Вони хапають жінок, дітей, немічних, не дають можливості зібрати хоч якісь речі. Прокладаючи людьми шлях через кучугури снігу, тягнуть їх до залізничних станцій, вкидають у товарні вагони, якими возять худобу. Далі у холоді, голоді везуть за тисячі кілометрів до сибірських нетрів. Багато хто більше так і не побачить рідного краю. Одні загинуть на далекій чужині, інші – ще дорогою…
Так відбувалася операція "Запад" – найбільша післявоєнна депортація населення західних областей України, яка відбулася 21 жовтня 1947 року.
Про це йдеться у публікації "МБ" від 26 жовтня, пише molbuk.ua
Під виселення підпадали всі члени сімей виявлених повстанців, а також тих, які загинули чи були засуджені, та їхні близькі родичі, що мешкали разом із ними. До операції залучили майже 14 тисяч співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців. Людей вивозили із 87 залізничних станцій західних областей України.
Снігу намело півтора метра
Історик Василь Мустеца багато років досліджував тему депортацій буковинців у сталінські часи. У документах йому відкрилися страшні факти. Вони викладені в його книзі "Трагедія Буковини: радянські примусові виселення населення в 1940-1953 роках", яка щойно вийшла у видавництві "Літопис УПА". Деякими даними дослідник поділився з "МБ".
"Загалом із Буковини за всі роки сталінських репресій депортували майже 13 тисяч осіб, – розповідає Василь Мустеца. – "Запад" – найбільша післявоєнна операція. Вона стосувалася виключно сімей членів УПА. Це був значний удар по повстанському руху, боротьбі українців за незалежність.
На той час люди лише почали оговтуватися від повоєнного голоду. "Совіти" дочекалися, поки народ поздає податки, і в жовтні розпочали депортацію. З Буковини виселили 616 сімей (1635 осіб) із найбільш "вражених повстанським рухом" районів. Постраждали класичні українські території: Заставнівський, Кіцманський, Садгірський, Вашківський, Путильський, Вижницький, частково Чернівецький та Сторожинецький райони.
Сторожинецькому, щоправда, дещо пощастило: за два дні до виселення випав величезний сніг. Він не зупинявся впродовж трьох діб. Насипало півтора метра, замело всі стежки та дороги. Сторожинецький керівник МДБ (міндержбезпеки) через погодні умови вирішив не проводити операцію. А от у горах, навіть із найвіддаленіших хуторів, попри замети, людей вигнали на вулиці серед ночі. Формально з собою можна було взяти якесь майно (до 500 кілограмів), але по факту люди часто йшли без нічого. Окупанти навіть пишалися тим, що депортовані "грудьми продавлювали сніг". Байдуже, що це переважно були жінки, діти, старі. Кілька діб добиралися до залізниці.
Подружжя прийняло отруту, коли по них прийшли
Багато людей загинули в холодних потягах без їжі, води, у тісноті. У вагонах, розрахованих на кілька десятків, перебувало до ста осіб, провадить дослідник.
"Із мого рідного села Шубранець на Заставнівщині виселили чотири родини. В одній п’ять днів тому народилася дитина, але ніхто на це не зважав. Дорогою немовля померло… Селили у дощані бараки. Хоча це вважалося формально нібито переселенням, проте ставилися до них як до в’язнів, ворогів народу", – розповідає.
Рівень підготовки був як до доброї війни, зауважує Василь Мустеца. До Чернівців у рамках операції прибули військові підрозділи з інших областей, співробітники МДБ. Все прораховували. Навіть велася бухгалтерія: скільки треба літрів палива, списки підприємств, звідки можна взяти авто.
"Такі масштаби складно було повністю приховати. Тож часом якась інформація просочувалася в маси. Наприклад, у тролейбусі помітили, як у співробітника НКВД із теки визирали бланки точно такого ж кольору, які використовувалися під час виселення кримських татар у травні 1944 року. Хтось бачив на залізниці утеплені вагони. А в магазині "Берізка", який раніше працював на вулиці Кобилянської, водії обговорювали, що їх мобілізовують, певне, для вивезення людей. Дуже хвилювалася через це і єврейська громада, побоюючись виселення. У якійсь із сільрад зауважили, що знову збирають довідки, дуже схожі на ті, які були у 1941 році під час депортацій.
Є в документах чимало фактів опору населення. Чернівчани Георгій та Марія Яворські під час виселення прийняли отруту. Жінка померла, а чоловіка "відкачали" і таки депортували. 19-річний юнак із Чернівців вистрибнув із другого поверху будинку на вулиці Космодем’янської, намагаючись утекти. Але будинок був оточений, його впіймали. Навіть пропонували нагородити того, хто його впіймав.
Радянське "справедливе" законодавство не дозволяло виселяти дітей без дорослих. Тож траплялися поодинокі випадки, коли дорослі сховалися, тож, відповідно, неповнолітніх не могли вивезти. На Заставнівщині, поки співробітник органів допомагав підносити валізу у вагон, із потяга втекла місцева жителька. Під час завантаження на станції депортовані намагалися передати дітей родичам", – розповідає історик.
"Це було викреслене покоління найкращих українців"
Голодом і виселеннями частково вдалося зламати хребет опору українців, констатує Василь Мустеца: "Радянська влада, як і нинішня російська, ставила собі за мету знищити все українське. Виселення відбувалися майже щороку. Люди постійно жили в страху, що щось не те зроблять – і по них прийдуть. Будь-яка родина, де хоч один із членів сім’ї показав себе свідомим українцем, підлягала виселенню на довічно. Ці люди так і не повернулися в суспільне життя. Їх переслідували, за ними наглядали, вони не могли обіймати високі посади. Це фактично було викреслене покоління найкращих українців".
У своїй книзі історик наводить обґрунтоване припущення, що готувалося подальше і, можливо, навіть ще більше виселення. Від подальших репресій врятувала тільки смерть Сталіна.
"Паралелі з нинішніми подіями настільки прямі, що важко не повірити у те, що історія повторюється. Її уроки нам, на жаль, так і не вдалося засвоїти до кінця. Доводиться вчитися на своїх помилках. Росіяни навіть не приховують, що зараз хочуть довершити справу Сталіна і знищити всіх свідомих українців. А решту в кращому випадку виселити. Якщо переможемо, може, хоч тепер отримаємо якусь рятівну ін’єкцію", – сподівається Василь Мустеца.
Особиста історія
"Більше батька не бачила"
82-річна буковинка Марія Шерстюкова неохоче розповідає про головну трагедію свого життя. Ще дівчинкою вона втратила все: рідних, здоров’я, дах над головою. У неї не було нормального дитинства, шкільних років.
Її батько, Іван Житарюк, був членом УПА, вів активну боротьбу проти радянської влади.
Через це постраждав і він, і вся велика родина, зокрема й донька Марія, якій на момент виселення було п’ять із половиною років. Попри юний вік, дівчинка добре пам’ятає ту страшну ніч.
"Наша родина жила в Рідківцях, раніше це село називалося Раранча. Мої дід із бабусею по татові повернулися з Канади, придбали тут маєток, добре господарювали. Не менш заможною була й румунська сім’я по матері. Ми мали все: корову, свиней, млин, повну добра комору. Хата була накрита бляхою. Тато з усім давав раду. Пам’ятаю, як він порався біля господарства. Високий, кремезний, гарний чоловік. Його попередили, що по нього прийдуть. Тож він одягнувся й пішов до кумів у Топорівці. Тоді бачила його востаннє. На згадку залишилося лише фото. Кажуть, я на нього схожа …" – зітхає жінка.
"Не встигла навіть взутися"
Тієї ночі було холодно, випав сніг. Родина позамикала всі замки й лягла спати. Та вночі постукали.
"Моя мама дуже гарно співала в церкві. Її обманули, що це прийшли люди з храму, і вона відчинила, – розповідає Марія Іванівна. – Увірвалися військові й наказали цієї ж миті збиратися та йти. Я не встигла навіть узутися, мене босу вхопили з ліжка. Вдома були мама, старша на два роки від мене сестра, двоє малих братиків, найменшому з яких тоді було лише вісім місяців. А ще – дідусь і бабуся по татові.
Нас повантажили у вагони й повезли спершу до Львова. Дорогою помер найменший братик. Діда вивезли на північ, а бабусю не встигли – померла. Я ж сильно застудила ноги й не могла ходити. На щастя, мамі вдалося захопити з дому гроші. Вона їх комусь заплатила, і нам до виселення дозволили пожити в окремому помешканні у Львові, щоби полікувати мене. Далі нас відправили в Кокчетавську область у Казахстані. Мама працювала, а я й далі нездужала. Врешті мене дозволили відвезти додому на лікування. Я жила у діда з бабою по матері, потім мене знову відправили у Казахстан. Урешті в 1953 році відпустили додому. Мама ж приїхала у 1954, після смерті Сталіна".
"Вас не приймуть, ви – донька ворога народу"
Усе життя пані Марія потерпала від радянського терору. Вона мучилася з хворими ногами, а ще постійно чула насмішки, бо донька "бандита". Після закінчення на "відмінно" 10 класів школи в Рідківцях мріяла вступити на історичний факультет Чернівецького університету. Навіть успішно склала іспит з історії. Але викладачка, відвівши її вбік, відверто сказала: "Ви – донька ворога народу. Тому навіть "відмінно" з історії не врятує, вас не приймуть".
"Я була розчавлена. Пішла додому плачучи, – згадує Марія Іванівна. – Друзі порадили звернутися в технікум на колишній вулиці Ломоносова. Туди мене зарахували без іспитів, лише за співбесідою. Не вчилася і дня, а відразу направили на панчішну фабрику. Дуже швидко вловила суть, і невдовзі у мене вже були три учениці. Там до мене добре ставилися, навіть дали кімнату в гуртожитку. Працювала, доки у 1964 році не вийшла заміж".
Що сталося з батьком, пані Марія може лише гадати. За архівними документами, його закатували у в’язниці на вулиці Кобилянської в Чернівцях. Утім, вона чула, що його таки відправили на заслання. Як було насправді, ніхто вже не скаже. Родинний маєток розграбували (найбільше доклалися місцеві), а згодом віддали шкільній вчительці з Росії. Ніхто нічого вже, звісно, не повернув справжнім господарям. Мати пані Марії прожила 71 рік, померла у 1996 році.
"Дитинства у мене не було. Та і юності також. Усе життя тільки й чула: "упішніца", "бендеровка". Дуже важко це згадувати…" – втирає сльози пані Марія.
Страшні цифри:
(З книги "Трагедія Буковини: радянські примусові виселення населення в 1940-1953 рр.", упорядник Василь Мустеца):
- Під час операції "Запад" із Буковини виселили 616 сімей, а це 1 635 осіб. З них 269 чоловіків, 751 жінка, 615 дітей.
- Пункт призначення ешелону – станція Половинка Пермської залізниці.
- Постраждали найбільш проукраїнські райони області: Вижницький (виселили 201 сім’ю, це 533 особи), Вашківський – 152 сім’ї, 405 людей), Путильський район (87 сімей, 261 особа), Заставнівський (108 сімей, 286 осіб), Кіцманський район – (22 родини, 55 людей).
- Деякі села після такого виселення залишалися мало не напівпорожніми. Так, із села Іспас депортували 40 сімей, або ж 111 осіб, Берегомет – 36 сімей (101 особа), Драчинці – 27 (72), Мигове – 27 (69), Мариничі – 21 (69), Розтоки – 20 (66), Карапчів – 20 (64), Кадубівці – 21 (60), Багна – 23 родини (59 осіб).
- Усього було понад десять організованих кампаній із виселення на Буковині. Загалом депортували 4 077 сімей, а це 12 874 особи.
- З усіх західних областей України впродовж 1944-1952 років вивезли 65 906 сімей (203 662 людини).
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
