До початку війни Росії проти України Роман Молофій був забудовником у Чернівцях. Та з початком війни життя назавжди чоловіка змінилося.
Про це йдеться у публікації "МБ"
"Двері не зачинялися – приносили все"
– Відправивши сім’ю у безпечне місце, я пішов до військкомату, бо так вважав за потрібне, бути осторонь я б точно не зміг. Усіх хлопців, які були у мене на роботі, розпустив по домівках. Щоправда, один працівник пішов разом зі мною. Черги до військкомату тоді були дуже великі, вулиця Головна практично була перекрита. Ми вирішили обійти цю чергу, і тоді до мене підійшов один дуже хороший друг. Я його запитав: "Як ти? Куди ти?" Він відповів: "Йду до військкомату сказати, що у мене є вантажні машини, за необхідності хай звертаються". Коли він мені це сказав, я зрозумів: моя місія зовсім інша. Я забіг у Резиденцію молоді та сказав, що також маю вантажівки, склади та приміщення. За необхідності можна звертатися. Через п’ять хвилин мені перетелефонували й попросили перевезти матраци з однієї школи до іншої. Ця школа знаходилася на території колишнього туберкульозного санаторію для дітей. Тоді у мене виникла ідея створити прихисток для переселенців, – згадує Роман.
Тож Роман створив благодійний фонд "Ми Україна єдина". За його словами, із самого початку було дуже складно. У прихистку не було абсолютно нічого, але небайдужі люди згуртувалися й почали приносити речі першої потреби, а також продукти.
– Спочатку я викликав сантехніків та електриків, щоби вони все ретельно перевірили на справність. Дуже складно було із матрацами, з білизною простіше. Допомагали всі мої друзі, родичі та знайомі. До прихистку двері не зачинялися – приносили все. 26 лютого разом із братом моєї дружини ми ходили на залізничний вокзал, автовокзал та пропонували допомогу людям, які приїхали до нас із зони бойових дій. Тоді у прихистку перебувало вже 80 людей. Я почав думати, як облаштувати кухню.
Забіг додому взяв, що потрібно, і в прихистку зробили місце, де можна їсти. Траплялися різні випадки, інколи люди похилого віку не довіряли нам. Однак ми знаходили із ними спільну мову просто посеред залізничного вокзалу. На початку війни у нас мешкали люди з Маріуполя, Сіверодонецька, Нікополя, Енергодара. Психологічний стан їхній був дуже складний. Вони майже не говорили, але з часом відкривалися. Зараз ми – одна сім’я.
Ніколи не забуду історію Віктора із Краматорська… Він втратив рідних і переїхав до нас. Перші два тижні ні з ким не розмовляв. Я запросив його на каву. Чоловік розповів мені, що почувається дуже самотнім. Між нами зав’язалася бесіда, і Віктор довірився мені. Проте згодом сталося жахливе: його паралізувало. Зараз ми не залишаємо його та забезпечуємо всім необхідним, – ділиться пан Роман.
У прихистку живуть приблизно 70 відсотків пенсіонерів. Це люди, які не мають куди повертатися, або ж втратили сім’ї на війні.
– Наразі у прихистку живе 260 мешканців, з них 58 – діти. Переважно в нас мешкають переселенці з Харківщини. З самого початку люди жили тісніше, в одній кімнаті – по восьмеро. Зараз – по четверо, п’ятеро і більше сім’ями. Ми розширили приміщення, – каже Роман.
"У прихистку ми – як одна сім’я"
45-річна Людмила – з Енергодара. Через отриману травму жінка є маломобільною. Разом із двома дітьми Людмила виїхала з окупації.
– Дуже важко це згадувати… Мене дочка витягнула, і я дуже цьому рада. Бо жити в окупації - це справжній жах. Цього б я ніколи нікому побажати не хотіла. Коли ми прибули в Запоріжжя, допомогу нам надали волонтери. Ми жили у переміщенні школи, там було дуже багато людей. Далі вони нас скерували до Чернівців.Про Чернівці чула раніше, але лише чула, бачити ніколи не бачила. Виїхати з окупації було дуже складно та небезпечно… Там жах, що відбувалося. До моєї дочки чіплялися буряти, це все було у мене на очах, тож треба було терміново тікати. Дорога була дуже складною. Росіяни заходили в автобуси, грабували нас. Вони просто звірі у людській подобі. Автоматами розсували наші речі та забирали все, що їм подобалося. Та ми на це вже не звертали увагу, бо хотіли лишитися живими та жити в Україні. Коли приїхали до Запоріжжя, то видихнули з полегшенням. Перші хвилини я не могла повірити, що це все закінчилося. Але коли побачила наших військових, то усвідомила, що це не сон. У червні минулого року ми переїхали до Чернівців. Мали намір поїхати у Болгарію, але передумали. Пізніше до нас приїхав мій син, йому 27 років. Він також дуже складно виїжджав, їхню колону обстрілювали, але, дякувати Богу, з ним усе гаразд, – згадує пані Людмила.
За словами жінки, Чернівці стали для неї другим домом.
– Спочатку мені було страшно сюди їхати. Та люди, які мені зустрілися, дуже хороші. У прихистку ми – як одна сім’я. Роман дуже нам допомагає. Знаєте, через стан здоров’я я майже ніде не була, але Чернівці бачила у своїх снах ще до початку війни. Моя дочка підписала контракт із військовою частиною Нацгвардії, служить зараз у Чернівцях. Син доглядає за мною, бо я маломобільна. Зараз для мене Чернівці стали другим домом, – підсумовує жінка.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
