Другого лютого народному артистові з Буковини Павлу Дворському виповнилося 70 років.
Напередодні свого ювілею Павло Ананійович дав інтерв’ю "МБ", пише molbuk.ua
Поговорили про перепони, з якими стикався артист через відмову співати російські пісні, про родину та життя.
"Відчував, що буде війна з Росією"
– Павле Ананійовичу, вітаємо з чудовою датою. Чи відчуваєте плин часу?
– У три роки я снив, як виходжу на сцену і співаю перед людьми. Батьки по-доброму сміялися: "Ти ще малий, яка сцена!" Саме тато прищепив мені любов до музики, беручи маленького з собою на весілля, хрестини, де грав на гармошці, сопілці. Коли батькові виповнилося 90 років, нам здавалося, що це дуже багато. А він казав: "Діти, таке враження, що три рази обійшов кругом своєї хати". Ми тоді на це усміхалися. А зараз уже й мені 70… Гадаю, що це – золоті роки, бо вони пережиті з родиною, глядачами, друзями… Наше життя складається не з літ, а з тих справ, які зробили.
На фото: Павло Дворський у дитинстві
– Як гадаєте, усе задумане вдалося?
– Самому дуже важко говорити про себе. Стараюся робити, скільки є сил, таланту, енергії. Та хотілося б більше, особливо в останні роки, коли Україну спіткала така страшна війна і наш "брат" (у лапках) напав на нас. Але український народ стійкий. Витримаємо, переможемо. Зараз нам усім треба працювати на перемогу – хто як може. Намагаюся підтримувати бойовий дух захисників. Часом мені дзвонять хлопці з передової й просять проспівати "Смерекову хату" або "Присвяту українській армії".
– Чи передчували неминучість війни ще до 2014 року?
– Звичайно. Особливо це стало відчутно, коли у 2011-му році поїхав на гастролі на острів Сахалін у Росії. Під час концерту мене все запитували: "А пачєму нє пайотє больше рускіх пєсєн?" На що відповідав: "Тому що я – з України". "А ми нє панімаєм". І навіть після концертів, коли сиділи за столом, пили каву, не було жодних розмов про мистецтво, життя. А тільки: "Пачєму ви варуєтє наш газ і нєфть?" За столом був священник. Я сподівався, може, хоч він зачепить якісь духовні теми. Куди там. Постійно лише про те, що ми у них "крадьом" і "нє хатім бить вмєстє с Рассієй". Ще тоді я зрозумів, що це добром не закінчиться. У нас єдиний шлях – боротися, відбиватися. Інакше нам не дадуть жити.
Навіть уже за часів незалежності, коли я у 1994 році давав концерт у палаці "Україна", надходили листи, дзвінки зі скаргами, мовляв, чого у столиці влаштували "націоналістіческій шабаш". А деякі народні артисти, причому лауреати Шевченківської премії, (їх уже немає серед нас, тож не хочу називати імен) прямо заявляли: "Павле, ну скільки можна співати про Україну? Спой шо-нібудь на руском!" Коли я відмовлявся йти на "Інтер", з мене дивувалися: "Как так, там же будєт Мєладзе!" Боже, ну так себе не поважати… Тож я на те лише відповідав: "Маю робити те, що велить серце".
Водночас пригадую, як у 1993 році виступали з Раїсою Кириченко в Авдіївці. Коли співав "Горнусь до тебе, Україно", народ стоячи вигукував "Слава Україні!" І ніхто слова не сказав, що "ані нє панімают".
Зараз на нашу долю випали величезні випробування. На жаль, ми всі певною мірою у цьому також винні. Тому що годували "п’яту колону", дивилися на це все крізь пальці: "а, пускай будєт".
"Пригадую, як юна Ані Лорак гарно співала українською"
– Зараз нарешті з’явився значний попит на українську мову, пісню…
– Так, але це треба постійно підтримувати. Має бути державницький патріотичний підхід. Культура завжди була додатком, на неї витрачали найменше коштів. А як же виростатиме майбутній оперний співак, композитор, скрипаль, поет, якщо не буде закладки фундаменту нашої духовності, українства? Як казала Леся Українка, територію можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація.
– Звідки у вас ця безмежна любов до України?
– Далося взнаки те, що я працював в ансамблі "Смерічка", де панували українські погляди. Завжди намагався передати свої відчуття в піснях. Тоді, якби ти напряму заспівав про любов до України, відразу би вигнали з роботи. Тож треба було це робити через образи. Та ж "Смерекова хата". Здається, просто хата. А це ж Україна. "Спішу до тебе, як лелека, простори кинувши до ніг…" – хіба міг по-іншому написати автор тексту Микола Бакай, який маленьким хлопчиком заривався у вагон із вугіллям, втікаючи з Сибіру в Україну? На Уралі його спіймали і не розстріляли лише через юний вік.
– Складні то були часи…
– Еге ж. Пригадую свої перші гастролі за кордон у 1987 році. Їхали у мінімальному складі від товариства "Україна" – ансамблю "Смерічка" виступи тоді не дозволяли у так званих "капіталістичних" країнах. Боялися, що ми будемо контактувати з "бендерівцями", "мельниківцями". Нас садили в автомобіль, заводили в готель і поселяли на такому поверсі, куди стороння людина не могла потрапити. А коли українська діаспора хотіла поспілкуватися з нами, відповідали, що "артисти стомилися". Все ж у Канаді мені вдалося таємно зустрітися з братом Назарія Яремчука. За це могли вигнати з роботи.
– А як ставитеся до деяких ваших земляків? Наприклад, Ані Лорак…
– Пригадую, як гарно вона ще маленькою співала українські пісні. Я тоді був у складі журі на конкурсі у Чернівцях. Як ми раділи, що підростає українська майбутня співачка. Підтримували її. У неї були шанси стати справді народною... Та бачите, як воно вийшло…
– Не намагалися її навернути?
– Радити – радив. Говорив із нею на цю тему ще тоді, коли вона тільки набувала популярності. А вже коли стала "зіркою", то навряд чи стала б слухати порад.
Вчився грати на трубі, зачинившись у стодолі
– Розкажіть про себе. Де зараз живете, чим займаєтеся?
– Я жив у Києві з 2004 року, та у 2020-му повернувся до Чернівців. Тут ближче родина, рідна земля. Хоча роботи в столиці вистачало. Були концерти з прекрасними колективами у палаці "Україна", записав понад десяток альбомів… Там залишилося чимало друзів, творчих побратимів, молодший син В’ячеслав із сім’єю. Старший, Павло, – у Чернівцях, працює солістом обласної філармонії. Часто виступаємо з синами для ЗСУ в різних містах України.
– Раніше ви мешкали на вулиці Грушевського. Це родинне гніздечко збереглося й досі?
– Зараз я оселився на Головній, а в тій квартирі живе старший син із дружиною та нашою молодшою внучкою Вікторією, яка вже теж співала з нами "Присвяту українській армії". Їй тільки дай мікрофон, просить: "Тату, співаймо!" І старшенька внучка Ольга танцює, любить музику.
На фото: Павло Дворський із родиною
– От яка у вас гарна творча родина!
– Видно, щось передалося від моїх батьків і від батьків дружини Світлани, вони також співали. Дружина працювала зі мною в ансамблі "Смерічка" з 1979 року, співала в колективі "Черемош" із сестрами Ротару, має прекрасний голос. Тож і синів розвивали в цьому напрямку. Вони любили співати, а от опановувати музичні інструменти не надто хотіли. Проте дружина наполягла: "Вся Україна співає, а от грати і співати треба вчитися!"
Колись я також навчився грати на кількох музичних інструментах. Батьки навіть забороняли грати на подвір’ї на трубі, мовляв, що люди скажуть, що я і на баяні граю, і на гітарі, ще й на трубі. То я закривався у стодолі й там вправлявся.
Отримав у нагороду півтора літра червоної ікри
– У вас є ще одне серйозне захоплення – ви майстер спорту з настільного тенісу.
– Коли навчався у третьому класі Ленківської школи, директором був Володимир Францович Добржанський. Я тренувався на перервах у шкільних коридорах, у всіх вигравав. Якось ішов директор і поцікавився, хто тут чемпіон. Усі: "Павло!" Думаю: "Ну, зараз покажу". Почали з ним грати, та, на мій подив і розпач, я програв. Директор зауважив, що мені ще треба вчитися. Я тоді дуже засмутився і вирішив почати тренуватися серйозно. Дістав книгу тренера збірної СРСР з настільного тенісу Миколи Іванова і за нею став розучувати різні подачі, кручення, удари. Потім це все відпрацьовував з друзями. Через рік ми зіграли з директором знову. Цього разу я його обіграв із рахунком 21:2. Він був вражений.
Потім я став чемпіоном району, членом обласної збірної. Вміння грати в теніс мені згодилося під час служби в армії в Угорщині. Тоді цей вид спорту був там дуже розвинений. Тож ми з командиром щовихідних переодягалися і йшли до мадярів грати. Там я виконав норму кандидата в майстри спорту. А вже в Україні став майстром.
До речі, у 2011-му році, коли їздив із концертом у Сахалін, також виступив там на турнірі, присвяченому торговому флотові Росії. Всі думали, що приїде народний артист України і його швидко "взують". А я здобув перше місце. Як нагороду, виграв півтора літра червоної ікри. Коли віз її додому, на кордоні не хотіли пропускати. Довелося показувати документ, що це – приз.
– І наостанок, чи влаштуєте творчий вечір із нагоди ювілею?
– Плануємо другого березня о 19.00 у музично-драматичному театрі дати концерт, присвячений цій моїй маленькій даті. Там лунатимуть і нові пісні, і всім відомі композиції. Їх виконуватимуть, окрім мене, мої творчі побратими, сини. Може, навіть внучки. Багато чудових артистів співають моїх пісень: Іво Бобул, Лілія Сандулеса, дуети "Писанка", "Скриня", Ніна Шестакова, ВІА "Кобза", брати Яремчуки… Сподіваюся, більшість із них зможе приїхати. Хотілося б своїм краянам піснею сказати добрі слова, подякувати за підтримку.
З досьє "МБ"
Павло Ананійович Дворський (народився 1 лютого 1953 у селі Ленківці Кельменецького району) — український естрадний співак (тенор) і композитор. Народний артист України. Лауреат премій і фестивалів. Почесний громадянин міста Чернівці.
У його концертному репертуарі понад 120 творів. Професійно грає на акордеоні, баяні, губній гармошці, дримбі, трубі, баяні.
