«Задача була одна – вижити»: військовий про війну на «нулі»

Олександр Ковальов – військовий, який захищає нашу Незалежність з 2014 року. Під час АТО отримав поранення та інвалідність, проте під час повномаштабного вторгнення знову взяв до рук зброю



Як розпочалась Ваша воєнна історія?

Мій військовий шлях розпочався ще у 2000 році. Тоді я пішов на строкову службу у 8 окрему розвідувальну диверсійно-десантну бригаду спеціального призначення. Після того, як відслужив, а це було півтора року, я став радіотелеграфістом цифрового радіокомплексу. Потім – радист-розвідник. Далі я вступив у 62 миротворчий батальйон "Країна Ірак". Так і пішов контракт за контрактом. Під час антитерористичної операції я служив у розвідувально-диверсійному взводі 13 окремого Чернігівського батальйону.

У якому напрямку Ви працювали?

Ми займалися всім: і підриви, і диверсії, і кулемети й артилерія. Але я в основному служив у розвідці. Потім мене поставили кулеметником ДШК (великокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна(12.7 калібр). Коли були потрібні гранатометники, то я став за гранатомет. В зоні АТО я був починаючи з Дебальцевого, потім Зайцеве, вся Світлодарська дуга. Найважче було нам під Калинівкою, біля Дебальцевого – багато хлопців там втратили. Звільнявся я з Гранітного, тоді вже був мінометником, перевівся, бо не вистачало їх. Звідти я і "дембельнувся". По дорозі додому я отримав поранення.

Як саме Ви отримали поранення уже прямуючи додому?

У потязі я зустрівся з сепаратистами – вони й викинули з потяга. Мабуть, я дуже довго лежав на колії, потім знайшов в собі сили доповзти до найближчої зупинки, де мене побачили люди. Далі нічого не пам’ятаю. Прокинувся в палаті від нестерпного болю. На той момент мені вже зробили три операції. Руку та ногу зібрали на металеві пластини, також складали кістки черепа. Після того були роки реабілітації.

Як із такими травмами Ви ризикнули знову повернутись на передову?

Під час повномаштабного вторгнення я записався добровольцем 25 лютого. Не міг дозволити собі сидіти вдома, коли там гинуть молоді хлопці. У мене великий військовий досвід, тому й пішов. З перших днів потрапив у 8 окремий полк спеціального призначення, кинули радистом у батальйон зв'язку, потім перевели у роту вогневої підтримки командиром відділення, командиром бойового розрахунку протитанкової роти і командиром міномета. До цієї пори там і воюю. Тільки зараз на лікарняному, потрібно витягати пластини, які поставили у 2016 році, тіло вже відторгає. Скоро операція.

На якому напрямку зараз воюєте?

Все розповісти не можу. Здебільшого Луганський та Донецький напрямки. В Сєвєродонецьку ми тримали оборону на заводі "Азот". Нас там було небагато, але нас безперервно "утюжило" 24 години на добу. 129 артилерійських установок, включаючи "гради", "урагани", "смерчі", "буратіно" і авіація. Вибити нас звідти не могли, поки ми не отримали наказ відійти.
Тоді мене контузило, моєму побратиму ногу перебило осколками, мій міномет побило, але ми дивом залишилися живими. Я питаю побратима: "Сєрий, що зробиш коли приїдеш додому?" "Першим ділом до церкви піду, бо хтось за нас дуже сильно молився, щоб залишились живими", - відповідає він.
П’ять метрів від нас ракета "граду" розірвалася. Міномет побило, а нам нічого, всім трьом.

Яка найголовніша задача перед Вами стояла?

Задача було одна – вижити і повернутися додому живими. Це командир нам поставив. Він сказав: "Я не хочу кожній мамі в очі дивитись і потім щоб ви мені вночі всі снилися". Ми усі рвалися "на передок", а він сказав, що поки ми підготовку не пройдемо, то нікуди не поїдемо. Тому, задача була вижити... ну і москалів ф*гачити непогано.

Що зараз найважливіше для Вас як військового?

Напевно те, щоб українці почали насолоджуватись життям. Так, йде війна, так це дуже нелегко зробити, але ви повинні це робити замість нас. Випити каву замість мене, сходити в кіно замість "Сєрого", жити наповну. Адже життя в нас одне, хоча мені інколи здається, що у мене дев’ять життів.

До речі, чи є у Вас позивний? Якщо є, то який саме?

Звісно є, у всіх є. Алабай – це прізвисько у мене ще з 2015 року. Мені дуже подобається ця порода собак, от і мене так почали називати. Алабаї дуже характерні та величні собаки, часом як я.


Які прогнози на перемогу? Коли це станеться, на Вашу думку?

Перемога – це звісно дуже важливо, але ми вже перемогли. Перемогли ще в лютому, коли не здались і стали на захист свого дому. Коли настільки сильно об’єднались та стали єдиними, що здивували весь світ. А тепер просто потрібно ще трішки зачекати і все буде. Зараз найважливіше підтримувати одне одного, підтримувати ЗСУ, допомагати волонтерам і вірити. Завдяки вірі ми тримаємось уже 10 місяців.

Що плануєте робити після перемоги?

Першим ділом будемо святкувати перемогу, а потім дуже хочу на весілля. Серйозно. Стільки часу ми робили все можливе для того, щоб нарешті повернутись до нормального життя, що маємо право на все. І ще, велике бажання зателефонувати родичам з росії і запитати, як там їхня спецоперація закінчилась. На початку я з ними ще підтримував зв’язок, але їх не переконати: "Вы там не переживайте, мы вас освободим от бандеровцев". Тепер ми не спілкуємось. Хоча деякі адекватні знайомі звідти у мене все ж таки. Ще у 2014 році просили пробачення за те, що відбувається. Але ж їх мало. І всі ми знаємо, що хороших руских не буває. Тому, плани на майбутнє у мене, звичайно, є, але для початку потрібно вибороти для себе це майбутнє.

Авторка: студентка 6 курсу кафедри журналістики ЧНУ Руслана Рудик.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram