Від березня 2022 року в Чернівецькому професійно-технічному училищі №8 переселенці плетуть сітки.
Про це йдеться у публікації "МБ"
– Вони ні на день не зупинялися, – каже директор училища Роман ЦВІРІНЬКО.
Заходжу в кабінет, де плетуть кікімори для солдатів. Там сидять двоє чоловіків та дві жінки. Вони усміхнено зустріли мене.
– Та не потрібно про нас писати, ми нічого такого не робимо, – каже сміючись пані Наталія, дивлячись на мене з-під своїх окулярів.
– Так-так, то потрібно про Ольгу Ярчук писати, яка нас підтримує, – підтримує розмову пан Сергій.
"У Чернівцях здивували люди"
Пані Наталія – переселенка з Бахмута. На Буковину жінка потрапила у квітні. Тоді вона тікала від страшних ракетних обстрілів. Залишатися у місті було неможливо.
– Тоді було не так гаряче, як зараз. Але прилітали ракети, розбомбили школу, соковий завод, стріляли по цивільній інфраструктурі. А мені потрібно було вивозити чоловіка та онуків. Важко було залишати рідне місто, але чекати окупації не хотілося. Бо маю двох дорослих синів і це було б цілою трагедією. Приїхавши на Буковину, я була здивована привітністю людей. Мені допомагали. Годували, дали дах над головою. І якось ми вирішили плести маскувальні сітки та кікімори для наших військових. У цьому класі були дівчата із Сіверодонецька, вони показали як це робити. От так сидимо, говоримо та плетемо. Зараз відключають світло, однак це нас не зупиняє, працюємо з ліхтариками на голові, – каже жінка.
"Чекати на "рускій мір" не хотіли"
Навпроти пані Наталії сидить подружжя з Луганщини. Чоловік Антон плете сітку та розповідає, що разом із дружиною у Чернівці вони приїхали в березні.
– 14 березня ми вже приїхали сюди, бо у Сіверодонецьку була дуже складна ситуація. Восьмого березня потрапили під сильний обстріл. Тоді ми з дружиною відвозили людям з інвалідністю продукти. Цього ж дня прилетіло у двір нашого будинку, нам повибивало вікна, у районі погоріли машини. Після цього ми прийняли рішення їхати. Взяли із собою двох мам пенсійного віку і поїхали. Тоді й наші військові закликали виїжджати, поки є можливість. Чекати на "русскій мір" не хотіли. Що таке війна, ми знали ще з 2014 року, тоді нас також прийшли "асвабаждать". Чесно кажучи, ми навіть не знали, куди ми їдемо. Доїхали до Дніпра, там переночували, поїхали у Вінницю і далі зупинилися в Чернівцях. Залишати своє було дуже складно, бо все наживали протягом життя. Дружина працювала у турагентстві, а в мене був свій невеличкий бізнес. Ми були активними волонтерами, маємо десятки подяк. Приїхали у Чернівці й зупинилися в гуртожитку. Тут плетемо сітки від березня, сплели вже 26 штук. Зараз почали плести кікімори. Їх плетемо поступово: спочатку рукави, потім "штани", основу на тулуб. Після цього все складаємо, як запчастини, – розповідає пан Антон.
– Антон у нас – як начальник, пояснює, як правильно їх плести, – жартує пані Наталія.
Поруч з пані Наталією сидить ще один чоловік, його звуть Сергій.
Сергій – із Херсонщини, він поліцейський на пенсії. Чоловік каже, що наразі це найменше, що вони можуть зробити.
– Про нас і не варто писати, нас прихистити, дали дах над головою. Дирекція училища поставилася до нас з усією душею. Я згадую перший місяць війни, дівчата від перевтоми просто падали посеред коридорів, – каже Сергій і продовжує плести кікімору.
Саме перед приходом в училище кореспондентки "МБ" дирекція закладу відправила чергову партію сіток та кікімор нашим бійцям на схід.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
