RSS logo rss  |  Вхід: Вхід в Молодий Буковинець
Головна | Історія успіху | Історія успіху Допомога захисникам | Медична допомога для переселенців | Він+Вона | ПРО ЧЕРНІВЦІ | Афіша | Підпишись Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів Приєднуйся до читачів
  Новини: Чернівців | України | Світу | » Політика | » Економіка | » Культура | » Спорт | » Здоров'я | » Кримінал | » Життя | » Фото | » Відео | » Новини читачів |


Ярослава Зеліско – відома в Чернівцях волонтерка, мати військовослужбовця ЗСУ.

У 2014-му році жінка стала ініціаторкою створення громадської організації "Крик душі" матерів та дружин військовослужбовців". Пізніше разом із членами організації заснувала у Садгорі музей АТО.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 1 грудня, пише molbuk.ua



Ярослава Зеліско пізнала жахіття війни ще в 2014-му. З перших днів її син Любомир брав участь в антитерористичній операції у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. В лютому 2022-го пішов воювати у складі Чернівецької теророборони.
31-річний Любомир Зеліско – один із тих бійців, яким пишаються побратими. Зараз їхній підрозділ – на сході України. Характеризують його як відповідальну, чесну людину.



Такою є і матір захисника, пані Ярослава. Вона активно допомагає військовим, їхнім родинам. Мало не щотижня жінка їздить на фронт із гостинцями.

Музей АТО зараз перетворився на такий собі волонтерський штаб.



Сюди постійно приносять передачі для бійців, гуманітарну допомогу для мешканців деокупованих територій, плетуть маскувальні сітки.



"Захисники дуже тішаться дитячим листам"

Коли ми навідалися до музею АТО, пані Ярослава саме збиралася за кілька днів їхати на схід до сина та його побратимів.
Музей цього дня був схожий на вулик.



То приїхав пікап однієї з волонтерських організацій із повним кузовом всілякої продукції.



То родини бійців носять одне за одним ящики з гостинцями.



В іншому кутку плетуть маскувальні сітки…



Цікавлюся в пані Ярослави, з чого почалося її волонтерство.

"У 2014-му році пішов служити мій син, - згадує. - Сказав мені: "Мамо, це ти мене таким виховала, тож тепер я не можу інакше". Я ж разом із колом однодумців почала волонтерити. Згодом до нас долучилися дружини та матері військовослужбовців. Так виникла організація "Крик душі". Вона була створена для того, щоби ми могли більш продуктивно допомагати хлопцям. Разом легше працювати, знаємо, що кому потрібно, маємо необхідні контакти. Усі ці роки, з 2014-го, не зупинялися жодного дня. Працюємо з військовими різних бригад, переселенцями, малозабезпеченими, дітьми. Намагаємося всім допомогти, хто потребує підтримки. Зараз зосередилися на підтримці нашої Чернівецької тероборони, яка захищає Україну на Харківщині, майже на самому кордоні з Росією.

Хлопцям дуже багато всього потрібно, зважаючи на похолодання. Тож закуповуємо теплі речі, термобілизну та інше. Завантажуємо буси до самого верху.

Ще наші захисники дуже тішаться, коли привозимо малюнки та листи від дітей. Коли хлопці читають побажання, виведені дитячими ручками, у них навертаються сльози. Зізнаються: "У такі моменти знаємо, заради кого стоїмо в цих окопах і ризикуємо життям".

Також до нас часто звертаються матері, дружини загиблих військовослужбовців. Просять допомогти вирішити різні бюрократичні моменти. Або ж приходять просто поспілкуватися, випити чаю, вилити свій біль. Тим, хто втратив рідних на війні, дуже важко. Бувало, що доводилося для них запрошувати психолога. Самим їм дуже важко впоратися з таким горем. Я й сама, слухаючи їх, плачу…"

Музей перетворився на штаб

До війни на подвір’ї музею влаштовували благодійні свята, концерти, польові кухні. Проводили шкільні екскурсії. Проте зараз, якщо й влаштовують якісь заходи, то все – задля збору коштів на тепловізори, дрони, машини.

"Ми перетворили музей на гуманітарний штаб. Сюди приходять сотні людей. Одні сітки плетуть, інші виготовляють окопні свічки, треті все фасують і пакують… Роботи багато, кожному знайдеться. Вже після перемоги влаштуємо в музеї велике свято. Віримо, що цей день скоро настане. Нас не зупинити. Ми працюємо, бо знаємо, для кого і для чого", - каже Ярослава Зеліско.

Жінка зізнається, що спочатку син не дозволяв їй їздити до нього на передову – хвилювався. Та зараз вона долає небезпечний шлях, бо інакше не може.

"Дорога справді не дуже безпечна. Москалів там уже немає, дякувати Богові, та все одно є загроза життю. Залишилося дуже багато місць, де повинні працювати сапери, щоби забезпечити проїзд. І син спочатку забороняв мені їхати туди. Але приходять мами, дружини. Просять передати їхнім синам, чоловікам гостинці, обійняти і сказати, як за ними сумують. Коли приїжджаю додому, вони обступають мене і розпитують про своїх рідних. Мені здається, що після цього їм бодай трішки легше. Коли знають, що їхні рідні там мають що їсти, одягнути, що з ними там зараз усе добре", - зауважує волонтерка.

"Відключили світло - і починають плакатися"

Запитую Ярославу Зеліско, чи встигає вона виспатися, відпочити.

"Якщо дві-три години на добу сплю, то це дуже добре. Забула, що таке піти в кафе, поніжитися в ліжку. Коли збираюся в дорогу, всі постійно телефонують, поки аж телефон не розрядиться. Потім три-чотири дні в дорозі: мчимо без зупинки, щоби швидше доїхати до хлопців і повернутися. Ніколи ні спати, ні їсти", - каже волонтерка.

Жінка зізнається, що її дивують скарги тих, хто у тилу, на відсутність світла.

"Буває, відключили світло на кілька годин - і вже починають скаржитися, плакатися. А мені відразу уявляється, як там наші хлопці – без світла, без тепла, - втирає сльози пані Ярослава. - Коли одні воюють в окопах, в холоді, бруді, буває, що тижнями не мають де помитися, ми не можемо кілька годин посидіти без світла? Мені цього не зрозуміти.

Помітила, що хто багатий, той слабенько допомагає, економить. А хто не має, старається мало не останнє віддати. Є бабусі, які отримали мізерну пенсію, і приносять нам із неї щомісяця частину. Мовляв, візьміть, купите щось хлопцям.

Частина людей розслабилася. Вважють, що війна їх не стосується. Особливо мені подобається, коли мене та дівчат запитують: "А скільки вам платять?" Таким марно щось пояснювати, їм цього не зрозуміти.

Раніше я була підприємцем, мала свою майстерню з ремонту одягу. Зараз би теж могла поїхати за кордон заробляти гроші. Та волонтерство - це хвороба. І, мабуть, уже невиліковна. Це вже на все життя..." - каже Ярослава Зеліско.



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |
Редактор: Галина Олійник
4-12-2022, 18:10
Коментарів 0 Переглядів 3 492

Теги -

За різні суми хабарів він "гарантував" підприємцям не створювати штучні перешкоди під час митного оформлення комерційних вантажів.
• Новини партнерів
iPhone 14 Pro Max ціна в Одесі, Україна
ФОТОРЕПОРТАЖ Переглянути всі фоторепортажі


«Хто перевірить? Тут контролери не їздять!». Блог Юлії Пацаранюк
Тролейбуси в Чернівцях із жовтня минулого року працюють без кондукторів
Відправили на передову 170 автівок. Блог Надії Будної
Допомагає українській армії парафія храму Різдва Пресвятої Богородиці та Святого Антонія УГКЦ у Чернівцях
• Теги