«Я хотів на війну і знав, навіщо це мені»: медик із Чернівців розповів про фронтове життя та порятунок бійців

Фото з фб-сторінки Андрія Аносова

Лікар-анестезіолог Андрій Аносов із Чернівців працює медиком уже понад 30 років. Кількість хворих, яким він допоміг, можна вимірювати не сотнями, а тисячами. Причому не лише в цивільному житті, а й на фронті.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 24 листопада, пише molbuk.ua



Упродовж півтора року Андрій Аносов рятував наших бійців у зоні АТО. Коли у лютому розпочалася війна, не вагався ні хвилини. Того ж дня прийшов до військкомату. Відтоді вже дев’ять місяців служить військовим медиком у найгарячіших точках. У вересні Андрія Аносова нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ "За збереження життя".



"Мене виховали, що присяга – це святе"

Кореспондентці "МБ" вдалося зв’язатися з Андрієм Аносовим телефоном і розпитати про фронтове життя, порятунок бійців та про те, яких моментів із мирного життя найбільше не вистачає.

"Я на Донеччині, Авдіївський напрямок. Перебуваю на другій лінії фронту. Працюю лікарем-анестезіологом у стабілізаційній бригаді. Ми надаємо першу лікарську допомогу, стабілізуємо найбільш важких поранених і транспортуємо їх до госпіталю", – пояснює.



Працювати в бойових умовах Андрієві Аносову, як і багатьом його колегам, звикати не доводиться. У 2015-2016-их роках він служив у зоні АТО.



"Не можу сказати, що пішов тоді добровольцем, – зізнається. – Але лікаря складно мобілізувати проти його волі. Це було свідоме рішення. Коли прийшла повістка, я не знайшов причини не йти. У деяких моїх колег були малі діти. А в мене донька доволі доросла, та й життя більш-менш склалося. Ну, мав же хтось піти. Адже в цьому й полягає один із принципів демократії: хочеш мати права – повинен мати й обов’язки. І якщо ці права потребують захисту, ти йдеш і захищаєш їх.



Зрештою, я колись пройшов навчання на військовій кафедрі й у 1992-му році складав присягу на вірність Україні. Мій дід був військовим. Він навчив мене відповідально ставитися до таких речей. У нашій родині знали, що присяга – це святе.



Я став офіцером запасу. З роками мене підвищували у званнях, і так я заочно дослужився аж до капітана, не бувши при цьому у війську. Від того мені було дещо дивно та ніяково. Хоча мав передчуття, що колись таки доведеться іти служити по-справжньому.



Коли ж у 2016-му демобілізувався, дуже сумував за фронтовим колективом. Тому після 24 лютого у мене вже не було вагань. Я хотів на війну, знав, із ким зустрінуся, де буду працювати, чим займатимусь. Наступного ж дня прийшов до військкомату і вимагав повістку. Спочатку мені відмовляли, мовляв, застарий. Бо тих, кому за 50 років, не дуже хотіли брати. Мені ж незабаром буде 52. Та я наполіг. Тож цього разу й справді пішов на війну добровольцем".



"Врятувати за будь-яких обставин"

На запитання, що найбільше болить на фронті, Андрій Аносов зауважує:

"Мені дуже шкода всіх, а особливо молодих. На жаль, військові травми часто пов’язані з каліцтвами. Щоби прийняти цю біду, треба мати певний життєвий досвід, мудрість, напрацювання, які дозволять знайти себе в нових умовах. А що можуть знайти 20-річні діти? Що їм робити, як будувати життя далі? Вони не готові до цього.



Та попри ці сумні речі, тут є мотивація. Ти розумієш, що маєш усе зробити, аби допомогти. Врятувати за будь-яких обставин, попри все…

А ще тут психологічно чимось навіть легше, ніж у цивільному житті. Формується чітке усвідомлення: всі, хто поряд, – друзі, по той бік – вороги. Часто у колективах бувають внутрішні напруження, чвари. Тут же такого немає. Мене це дуже вразило ще після повернення додому з АТО. Я не розумів, чому люди їдять одне одного і з якихось дрібних проблем роблять казна-що.



На війні краще видно, що головне. Буває, починаються обстріли, щось прилітає. І ти розумієш, що всі проблеми, які досі вважав дуже-дуже важливими, зараз у будь-який момент можуть тут-таки зникнути разом із тобою…"

Щодо побутових незручностей, то на них ніхто особливо й не зважає. Відсутність води та світла тут є буденністю. Такого поняття, як вихідні, узагалі немає.

"Працюємо 24 на 7. Якихось окремо відведених днів для відпочинку не буває. Коли немає поранених, відпочиваємо, привозять – працюємо. Це може бути в будь-який час доби".

Про нагороду від Валерія Залужного Андрій Аносов розповідає скромно: "Так збіглося, що приїхало начальство, а тут саме привезли дуже важкого пацієнта. Ми його збирали докупи, і за це нашу команду нагородили. Просто робив те, що й завжди. Я ж лише анестезіологією займаюся вже 27 років, а загалом у медицині – ще більше. А тут раптом помітили, що я життя рятую. Звісно, мені дуже приємно. Але сприймаю це трішки з іронією. І без нагороди займався б тим самим", – усміхається співрозмовник.



Насамкінець Андрій Аносов зізнається, що дуже скучив за домом, рідними, домашнім теплом та пельменями, які готує дружина.

"Я давно не бачив батьків. Вони вже в дуже поважному віці. І цей втрачений час не повернеться. Коли був у АТО, пропустив 20-річчя доньки. Незабаром у неї чергові іменини, і я знову їх пропускаю… Дуже хочу побути в колі рідних. А ще – побачити своїх домашніх тваринок. У нас майже 50 років живе черепашка Спуня. Її колись приніс мій дідусь. Його не стало понад 40 років тому, а черепаха й досі є. А ще дуже хочеться пельменів, які готує кохана дружина. Вони мені навіть сняться…"



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |