Сьомого жовтня в області був особливо трагічний день: прощалися відразу з сімома захисниками. Трьох із них – солдатів військової частини А2582 Юрія Івановича, Олександра Горюка та Віктора Атвіновського поховали на Алеї слави Центрального кладовища у Чернівцях.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 13 жовтня, пише molbuk.ua



Попрощатися з бійцями прийшли сотні людей. Три труни, накриті синьо-жовтими прапорами, фото трьох красивих молодих чоловіків, які загинули у розквіті сил… Мати обіймає, гладить труну, щось шепоче. Дружина притискає до обличчя військовий кашкет загиблого чоловіка…

"Йду туди, щоби вони не прийшли сюди"

Юрію Івановичу було 24, Олександрові Горюку – 29, Вікторові Атвіновському – 47. З них лише в Олександра Горюка залишилася семирічна донька. Вона досі не знає, що батько загинув. Родичі не наважуються донести страшну звістку…

Юрій Іванович пішов на війну добровольцем 25 лютого. Єдиний син у батьків, він ріс спортсменом та розумником. Навчався у Чернівецькій гімназії № 4, потім – у ЧНУ на факультеті фізичного виховання. Мав ступінь кандидата у майстри спорту з боксу.



Попрощатися з Юрієм прийшли учителі з його рідної гімназії – тепер ліцею №9.

"Юрчик був доброзичливим, завжди позитивним. Під час виступів на шкільній сцені обирав жартівливі, веселі ролі, усі сміялися. Коли йшов на фронт, його мати плакала: "На кого ж ти нас залишаєш?" Він відповів: "Я тому і йду туди, щоби росіяни не прийшли сюди", – ділиться спогадами класна керівниця Юрія Івановича Світлана Федоруца.



"Скромний, вихований, порядний, стриманий, дуже хороший хлопчик. У нього все було чітко, ясно, правильно. Таким я його запам’ятала", – зауважує вчителька географії Ярослава Лукащук.

"Не знаю, як батьки переживуть цю втрату, – зітхає одна з товаришок родини Івановичів. – Пригадую, як Юра у травні приїжджав, підлікувався і знову поїхав воювати. Мій племінник також пішов воювати… Така, видно, наша доля – захищатися та боронитися від усякої нечисті.

Товаришка Юрія Юліана витирає сльози, які все котяться і котяться.

"Востаннє ми розмовляли з ним у липні. Був добрим, чуйним, найкращим сином. Я досі не можу повірити, що його вже немає", – плаче дівчина.

"Мамо, русня вбила Сашу"

Спираючись на паличку, стоїть зажурена Ганна Горюк. Це бабуся Олександра Горюка. Вона мешкає у селі на Сокирянщині. Заледве приїхала.



"Сашкові буде 30 років другого листопада… Було би… – виправляє себе жінка. – Він пішов на війну сам із перших днів вторгнення. Так вирішив – і все, такий у нього характер. Казав: "Хто, як не я". Сім місяців був у пеклі. Хлопці на передовій розповідали, що він постійно рвався вперед. Дзвонить мені та й каже: "Бабко, є такий день, що земля горить і небо горить".



Потім повідомили, що Саша вбитий. Син мені подзвонив, каже: "Мамо, русня вбила Сашу". Це сьогодні 10 днів, як його убили десь на Харківщині. Він лежав якийсь час, доки його з поля забрали, бо вогонь дуже йшов…"

"Дуже порядна, працьовита сім’я, такі гарні люди", – каже про родину Горюків їхня сусідка Марія Майстер. – Не знаю, як батьки переживуть утрату єдиного сина... Такий хороший, чуйний хлопчик був. Інші хлопці ховаються, а він пішов із перших днів".

Попрощатися з Олександром прийшли і його товариші з охоронної фірми "Тигр", де він пропрацював п’ять років.

"Саша був одним із кращих бійців. Справжній патріот. На жаль, уже багатьох наших побратимів не стало…" – зітхає працівник фірми Сергій.

Віктор Атвіновський – також доброволець, який пішов із перших днів повномасштабного вторгнення РФ.



"Щойно почалася повномасштабна війна, Вітя сказав: "Я мушу бути там", – пригадує двоюрідна сестра Віктора Наталія. – Був чесним, порядним, добрим. Коли дізналися, що він загинув, плакали всі, хто його знав. Гинуть найкращі…"

"Вітя був неймовірним. Щирим, відважним, вірним другом. А ще він безмежно любив тварин", – згадує подруга родини Інна.



"Був дуже важкий бій"

Попрощатися з героями прийшли їхні побратими. Попросили назвати їх за позивними – "Сєвєр" та "Беркут". Усі вони – з однієї роти із загиблими.

– "Кубік", "Армян" та "Гном" (саме такі позивні у загиблих) були відважними, надійними, хоробрими. Дуже світлі люди, – каже один із побратимів. – Вони загинули, як герої. Були на штурмі, потрапили у засідку в селі на Харківщині. Це сталося 27 вересня. По них працювала і артилерія, і "зушка" (зенітна установка – авт.), і ДШК (12,7-мм станковий кулемет – авт.), і стрілецька зброя, і піхота під’їхала. Там був надзвичайно важкий бій. Шансів урятуватися майже не було. Багато наших поранили, їх змогли витягнути. 11 бійців вважали зниклими безвісти. Через кілька днів наші хлопці зачистили те село, вся російська нечисть гнила там під бордюрами. На місце бою відправили евакуаційну групу і знайшли наших побратимів. Вони були 200-ми…"

Запитую співрозмовників, що вони відчувають – страх чи жагу помсти?

"Страх? Який може бути страх?! – вигукує один із бійців. – Страх зник ще 24 лютого, коли я прийшов добровільно зупинити цю… як це так сказати, щоби не лаятися…рашистську агресію. Одужаємо і підемо далі воювати. А як інакше?!"
























Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |