«Нашим дітям Росія буде байдужа»: письменник та волонтер Андрій Любка – про війну, яка нас змінила

У Чернівцях 3-4 вересня відбулися вже 13-ті за рахунком міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz. Серед учасників був і добре відомий буковинській публіці письменник із Закарпаття Андрій Любка. Він презентував свою нову збірку есеїв "Щось зі мною не так".



Утім, від лютого письменник закинув літературну працю і збирає гроші на автівки для фронту. Наразі йому вдалося придбати для військових майже пів сотні машин.

В інтерв'ю кореспонденти "МБ" поспілкувалися з Андрієм Любкою про волонтерство, війну та літературу.





"Не можу зараз писати, творити…"


-Андрію, скільки машин ти вже придбав для фронту? З чого усе почалося?

– Вже закуплені 45 машин (станом на 4 вересня - авт.), а ще дві їдуть в Україну.

Почалось усе випадково. Перед Великоднем ми з товаришами хотіли передати закарпатську домашню ковбасу нашим друзям-військовим на Донбас. Купили сто кілограмів. Та з’ясувалося, що туди, де перебували бійці, не їздить "Нова пошта" чи таксі. Почали міркувати, як би це передати.

Зрештою виявилося, що у наших друзів на фронті немає автомобілів. Лише якісь поламані буси, вантажівка… Тож ми вирішили купити машину, щоби доставити ковбасу. Я написав оголошення. Дуже швидко почали надходити гроші. Телефон здурів – усі нон-стоп кидали кошти. Реально – щосекунди. Я вимкнув звук і заснув, а коли вранці глянув – там була сума, якої вистачило вже на дві машини.

Першу машину купив наче уві сні: навіть не пам’ятаю, як це відбулося. Щодо другої, то вже було зрозуміло, що це моє завдання: знайти, купити, підготувати, відремонтувати, пофарбувати, з’ясувати, в який із підрозділів її треба. Таким чином люди, які тоді вночі почали мені кидати гроші, і визначили те, чим я буду займатися. Бо насправді машини – це не моє. Я не надто в них знаюся.

– Для літературної праці час та сили знаходяться?

– Я не хочу зараз писати, творити, перекладати. Гадаю, це зараз зайве. Навіть не те, що зайве – для мене це неможливо.

Психологічно я не здатен зараз писати. Не можу заспокоїтися, немає для цього ментального здоров’я, щоби сісти і спокійно про щось подумати, сфокусуватися, написати речення, виправити… Тож слава Богу, що є таке заняття і що я відчуваю себе корисним. Я купую і переганяю машини. Це щось таке, що достойне того, аби якийсь час не писати.

"Усі відчувають цю війну своєю"


– Хто здебільшого тобі переказує кошти на автівки?

– Це купа людей. Переважно я їх навіть не знаю. Це відбувається масово. Щоправда, останнім часом обсяг значно змалів. Відчувається, наскільки у людей уже вичерпалися запаси та можливості. У всіх погіршується фінансова ситуація, всі бояться зими, не знають, що буде. Тому ощадливіше ставляться до всього. Якщо на початку гроші текли рікою, то зараз усе дуже і дуже скромно.

Утім, часто я отримую великі внески. Навіть і від відомих людей: художників Жанни Кадирової, Тіберія Сільваші. Тепер ось письменник Ігор Померанцев мене обійняв і вручив гроші зі словами: "Ось цей конверт – для армії".

Мені приємно, бо це означає дуже високий рівень довіри. І це для мене теж було шоком. Зрозумів, наскільки добре те, що я не політик, не депутат, а письменник. Приємно усвідомлювати, що кар’єра, яку я будував роками, не просто заради фоточок. А що це працює, і ті люди, які читають мої книжки, мені довіряють. Вірять, що я не буду красти гроші, що виконуватиму роботу якісно. Це фантастичний кредит довіри і неймовірне відчуття вдячності. Можливо, саме тепер відчув, що я – справжній письменник.



– Чернівці та твій рідний Ужгород вважаються тиловими містами. Та все ж чи відчувається тут війна?

– Відчувається. Немає до кінця тилових міст. Так, у нас спокійно, але ж купа людей на фронті. В армії всі наші друзі, родичі, знайомі… Подивіться в очі перехожих. На мам, які гуляють із дітьми самі… Гадаю, кожна людина має якийсь особистий стосунок до цієї війни. Усі люди відчувають цю війну своєю.

І в Ужгороді попри те, що люди можуть сидіти і пити вино чи каву, всі все одно живуть війною. У той чи інший спосіб допомагають. Немає відчуття, що це не наше. Просто це біль. Не прийнято плакати на людях – вважається, що це соромно. Тож люди не демонструють цього. Але я впевнений, що всі в той чи інший спосіб дуже страшно переживають. І розуміють, що їхнє життя вже не буде таким, якраніше. Буде іншим. Можливо, кращим. Адже ми б’ємося за те, щоби воно було кращим. Але немає відчуття – "тил чи не тил". Це все – Україна. Ми відчули, що тут – наша земля, наша країна.

"У нас крадуть найкращі роки життя"


– Війна багато чого в нас змінила?

– У перших числах березня я ініціював в Ужгороді процес перейменування вулиць, демонтажу пам’ятника Пушкіну. Мені тоді закидали: "Чим ти займаєшся? Хочеш воювати з "рускім міром" – іди в армію. Нащо чіпати назви вулиць, чим тобі завинив Пушкін?" Та через два тижні вже ніхто не наважувався говорити, що не треба міняти назви вулиць, усі підтримували.

Зараз триває дискусія щодо долі музею Булгакова. Вона може бути довгою, лунатимуть різні думки, але логіка історичного процесу така, що не буде в Києві музею Булгакова. Коли ми до цього дозріємо – питання. Але його не буде.

Водночас, я також розумію, що частина цих зв’язків із "рускім міром", російською культурою – у нас усередині. Ми всі знаємо російську мову. Я дуже би хотів, щоби моя дитина її не знала, не вміла нею читати. Щоби це для дітей було чуже. Ми дискутуємо про Булгакова, бо читали його. А ще читали Пушкіна, слухали "русские песни" і так далі. Це частина нас.

І мені здається, що глибокі зміни – це зміни в наступних поколіннях. Тобто, ми зараз можемо перейменувати вулиці. Але ще довго казатимуть, що ось ця вулиця у Чернівцях, поряд із якою ми розмовляємо, – вулиця Челюскінців, а не Кайндля. А вже наші діти не будуть знати старої назви. Це тривалий процес.

– Мабуть, наші діти ненавидітимуть Росію…

– Сподіваюся, що Росія їм буде просто байдужа. Бо ненависть – це теж певний різновид прив’язаності. Це щось особисте. А я би хотів, щоби ми просто не цікавилися, що там у них. Є якась бетонна стіна і все. А ми собі живемо, почуваємося захищеними, і нам не треба постійно думати про Росію. Нас це просто не обходить. Їх для нас не існує. Це найвища форма незалежності.



– Якою буде література після війни?

– Усе дуже зміниться. Але як саме – не знаю. Не знаю, як ми вийдемо з цієї війни та коли вона закінчиться. У мене таке відчуття, що одна з наших найважливіших втрат – це втрата часу. Що Росія просто краде наш час. Найкращий, найпродуктивніший час нашої молодості. Коли ти – в розквіті сил, можеш працювати, у тебе купа ідей, хочеш писати роман, але не можеш. Твоє життя поставлене на паузу. Слава Богу взагалі, що ти живий. Це вже велике щастя, успіх.

Потім війна закінчиться, почнеться відбудова, якісь економічні складнощі. Далі настане старість… У нас реально крадуть життя і роки. Дуже боляче за цим спостерігати, як минає час, як закінчилося літо… Я жодного разу не купався, не ходив на риболовлю, не був у лісі, не смажив на грилі м’ясо… Не робив усього того, що люблю. Немає мого життя. Це літо втрачене. Все зупинилося…

Можливо, ми станемо кращими в тому, що після війни нам захочеться більше жити для себе.

Війна дуже багатьох проявила. Я зараз рідко буваю вдома, у мене мало можливостей гратися з донькою. Коли в неї був день народження, ми думали – що їй треба? А їй не потрібно нічого, лише щоби тато був поряд. Щоби вона сміялася, гралася зі мною. Щоб я навчив її плавати чи ми разом жили в наметі… Їй не треба нічого матеріального. Матеріальне – це фігня. Воно не є цінністю.

Цінністю є люди, на яких ти можеш покластися. Які про тебе думають, навіть коли ти цього не просиш. Які запитують: "Як ти, де ти, чи потрібна якась допомога?" От це цінність. І хочеться, щоби ми після війни це не забули…



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |