Під час контрнаступу на Херсонщині загинув 48-річний Василь Прокопоє. Чоловік багато років мав невеликий бізнес у Німеччині і жив на дві країни: місяць-два – у Німеччині, потім приїздив додому, у Великий Кучурів. Там на нього чекали кохана дружина та донька.
Про це йдеться у публікації "МБ" від 8 вересня, пише molbuk.ua
З дитинства мріяв стати військовим
З дружиною Аліною Василь Прокопоє прожив у любові та злагоді 21 рік. І жили би до глибокої старості, якби не війна. Чоловік і раніше, у 2014-му, рвався на фронт. Проте через інвалідність – серйозну травму ока, отриману ще колись в аварії на мотоциклі, не міг туди потрапити.
Коли ж у лютому криваве жахіття охопило всю Україну, чоловік вже не міг стриматися. Він рвонув із Німеччини і вже за три дні був удома. Відразу пішов до військкомату. Мобілізовувати його довго не хотіли через проблеми зі здоров’ям. Та Василь не здавався і близько місяця оббивав поріг установи. Зрештою там махнули рукою і наприкінці березня записали до лав ЗСУ.
Так чоловік опинився у своїй стихії, адже він із дитинства мріяв стати військовим. Закінчивши школу у рідному селі Нижні Петрівці, він вступив до військового училища у Львові. Пізніше – до Одеської військової академії на факультет розвідки. Проте не закінчив навчання: одружився, треба було утримувати сім’ю. А тут ще й Союз розпався. Тож Василь покинув академію і почав їздити на заробітки за кордон. Із часом створив невеликий бізнес. Народилася донька. Усе складалося добре.
Та в душі чоловіка завжди тягнуло до військової справи. А ще він був твердо був переконаний, що його обов’язок – захищати рідну країну від ворога. Тож після 24 лютого ніщо не могло зупинити Василя. Не допомогли ні вмовляння рідних, ні запевнення, що він не зможе воювати через стан здоров’я. А воно дедалі погіршувалося – далася взнаки давня травма ноги. Та це ненадовго затримало чоловіка: спираючись на милицю, з перебинтованою ногою, він все одно рвався у бій. У бою й загинув під час контрнаступу на Херсонщині…
Героя зустрічали на рідній Буковині "живим" ланцюгом, навколішки та з квітами. Попрощатися прийшли сотні людей…
Дружина бійця Аліна Прокопоє – директорка регіонального відділення "Нової пошти". За ці дні, відколи прийшла страшна звістка з фронту, пані Аліна, здається, виплакала уже всі сльози. Під час розмови, згадуючи про чоловіка, вона не може стримати ридань.
Таких, як він, треба пам’ятати і вшановувати, каже. Саме завдяки таким воїнам Україна дає відсіч ворогу і переможе. "Шкода тільки, що це вже буде без мого Василя і таких хлопців, як він", – скрушно зітхає пані Аліна. І розповідає:
"Коли у лютому почалася війна, Василь був за кордоном. Заявив мені, що не зможе спокійно працювати, коли на його державу, на його дім напали. Тож через кілька днів приїхав додому. Його не хотіли мобілізовувати, але він місяць їздив до військкомату і просився. І таки досягнув свого.
Пізніше трапився прикрий випадок. Наша донька, яку ми ще у лютому відправили за кордон, серйозно захворіла і потребувала допомоги. У зв’язку з цим чоловікові на кілька днів дали відпустку. Вдома у нього загострилися давні проблеми з коліном, довелося робити операцію. У мирний час реабілітація зайняла би півроку. Але Василь не хотів стільки чекати. Стоячи на милицях із перебинтованою ногою, запевняв усіх, що його нічого не турбує. Так і поїхав на передову: з хворим коліном та не бачив на одне око. Пояснював, що пообіцяв бойовим побратимам повернутися, тож мусить дотримати обіцянки".
"Прожили у любові й злагоді 21 рік"
Уся родина була проти того, щоби Василь Прокопоє ішов воювати, провадить жінка. Мовляв, не з його травмами йти на фронт.
"Після операції на коліно Василь ходив із милицями, міг пересуватися тільки рівною асфальтованою дорогою, йому важко було навіть біля дому виходити. Тому всі вдома просили його, щоби не поспішав повертатися на війну, полікувався, відпочив. Бо ж бачили, що йому буде складно не те, що бігати, а взагалі рухатися. Але він наполягав. Його так виховали у військовому училищі – що треба до останнього дотримуватися кодексу честі офіцера і захищати свою країну. Казав: "Якщо не я, то хто? Молоді хлопці, які життя не бачили..?" Етнічний румун, який ходив до румунської школи, він гаряче любив Україну.
І хоч мені зараз важко прийняти те, що сталося, я дуже пишаюся чоловіком. Усі ми пишаємося. Його героїзм допомагає не зупинятися, усвідомлювати, що маємо дійти до кінця, що Україна – понад усе. Не хочеться, щоби його жертва була даремною. Він загинув заради нашого майбутнього…", – каже А. Прокопоє.
Жінка теж активно працює на перемогу України. Разом із сусідами облаштували у селі прихисток для переселенців. Зараз, каже, їх уже небагато, багато поїхали далі або повернулися.
Подружжя разом прожило понад 20 років.
"Ми жили у любові та злагоді, у нас була чудова сім’я. Виростали в одному селі. Хоча навчалися в одній школі у Нижніх Петрівцях, проте майже не пам’ятаю Василя з того періоду. Він старший від мене на вісім років. Коли я йшла до першого класу, він уже поїхав на навчання до Львова. А ближче познайомилися, коли Василь повернувся з Німеччини.
Як зараз пам’ятаю, зустрічатися почали третього вересня. Раніше ця дата була для мене святковою, тепер стала трагічною. Бо цього ж дня мого Василя поховали…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |
8-09-2022, 17:00
0
7 459
