Здавалося б, у Чернівцях є достатня кількість укриттів, де можна сховатися у разі повітряної тривоги. На багатьох будинках можна побачити таблички "Сховище".

Кореспондентка "МБ" перевірила, чи легко знайти укриття в Чернівцях під час повітряної тривоги.



"Не буду я в такому віці шукати бомбосховище"

Четвер, 28 липня. У Чернівцях о 12:27 лунає повітряна тривога. Під звуки сирени виходжу з офісу та прямую шукати найближче укриття.
На Центральній площі запитую людей, куди можна пройти у сховище.

– Я знаю тільки, що на Кобилянської є кілька укриттів, і там є листочки на будинках з адресами. Можете так знайти, – каже літня жінка, яка сама нікуди не поспішає ховатися.

– А чому ви не йдете в укриття? – запитую.

– Мені й так важко ходити, не буду ж я в такому віці ще ходити і шукати бомбосховище. А як спущуся в нього, то як вже піднімусь? Краще помаленьку піду додому, – відповідає жінка.

Дослухавшись поради, йду на вулицю Кобилянської. Одразу на початку вулиці на склі магазину сувенірів бачу аркуш паперу, на якому написано, що під час тривоги можна ховатися у них. Адже частина магазину знаходиться у підвальному приміщені.

– Можна у вас тут пересидіти тривогу? – запитую у працівниці.

– Так, можете спуститися, – каже вона.

Йду шукати ще інші найближчі укриття.

На одному із будинків бачу наліплений аркуш. Підходжу ближче та бачу перелік адрес, за якими розташовані захисні споруди.



На вулиці Кобилянської таких є аж чотири. Фотографую та йду їх шукати.

Запитую ще продавчиню морозива, де найближчі укриття.

– Ось навпроти є. Заходьте у дворик і там побачите табличку.

Йду туди. Перше зі списку укриття знаходиться в будинку №12.



Зайшовши в арку, бачу залізну табличку біля дверей: "Сховище №1". Внизу написаний номер телефону. Ще нижче тонким чорним маркером виведено: "Ключі у піцерії "Вівальді". Та, на щастя, їх не довелося шукати, бо двері були відчинені.

Заходжу і бачу одразу сходи вниз. Та не бачу їх кінця, бо далі – суцільна темрява. Намагаюся знайти, де ж тут вмикається світло.

Тим часом до укриття підходить ще одна жінка.

– Це тут укриття? Можна туди пройти?

– Та, певно, так. Але я не можу знайти вимикач, – кажу їй.

– Ой, тут так сиро. Щось не хочеться туди насліпо опускатися, – каже вона і йде геть.

Я ж таки вирішую знайти вимикач світла. Вмикаю ліхтарик на телефоні та спускаюся вниз сходами.

Темно, хоч в око стрель. Угорі помічаю лампочки. Знаходжу щось, схоже на вимикач, але він розібраний, без верхньої кришки і кнопки.

Не бажаючи отримати удар струмом, не чіпаю його. Оглядаю все з ліхтариком. Помічаю кілька лавочок та стільців. От тільки самій сидіти тут якось лячно, тож йду шукати інше укриття.

Наступне знаходиться у будинку №29. За табличками і стрілочками знаходжу його у дворику. Це сховище, про яке нещодавно писали у соцмережах: під час тривоги, воно виявилося зачиненим.



Заходжу всередину. На дверях висить замок і табличка: "Шановні блогери, дописувачі соцмереж і всі "небайдужі". Люб’язно запрошуємо вас на прибирання за безхатьками після кожної їхньої гулянки тут… До найближчого укриття дві хвилини бігом… А якщо ви вирішили таки скористатися цим, то приходьте з ломом…".



Йду шукати укриття далі. Наступне сховище на вулиці Кобилянської, 38. Тож прямую туди.

Заходжу у дворик. За табличками знаходжу укриття. Двері відчинені, і світло є – нарешті пощастило. Знизу доноситься галас маленьких дітей.

Спускаюся. Дітлахів тут справді багацько. Певно, привели вихователі із сусіднього садочка. На лавочках ще є достатньо вільних місць. Тож тут можна буде пересидіти повітряну тривогу.



На вулиці Кобилянської, 55 є ще одне укриття. Тож йду глянути й туди.

Бачу табличку "Сховище" на воротах у дворик, але вони зачинені. Це ще одне укриття, куди неможливо потрапити.

Далі прямую вулицею Шевченка. Піднімаюся вгору до Головної і помічаю чергову табличку. Заходжу у внутрішній дворик школи №4.



У чоловіка на лавочці перепитую, де саме укриття.

– Ідіть он у ті двері. І одразу за ними – направо, і сходами спускаєтеся у підвал, – пояснює він.

Йду туди. Спускаюся. У підвалі просторо, є шкільні стільці. Зібралося вже близько 20 людей.

До кінця тривоги, а це близько 15 хвилин, просиділа в цьому укритті.

Отож із шести сховищ, які я встигла обійти, пересидіти тривогу можна у трьох.

"Лишити так просто роботу не можемо"

Ще одна повітряна тривога мене застала наступного дня. Я саме добиралася до роботи із зупинки "Дріжджзавод". Тролейбус зупинився вже на наступній зупинці за річкою Прут.

Простоявши кілька хвилин там, вирішую йти до зупинки "Шкільна" пішки, а дорогою спробувати знайти якесь укриття.

Підходжу і в кіоску швидкого харчування запитую, де найближче укриття.

– Та не знаю, якщо чесно, – каже продавчиня.

– А ви не йдете в укриття під час тривоги? – запитую.

– Якось і не цікавилася, чи є тут якесь укриття. Бо лишити просто роботу не можемо, – відповідає жінка.

Йду далі. Доходжу до зупинки біля колишнього пивзаводу. Тут чимало людей, які через тривогу також не можуть доїхати до роботи.

– Де тут найближче укриття? – запитую у дівчини.

– Ой, не знаю навіть. Спитайте в когось іншого, – каже вона.

Підходжу до чоловіка і запитую те ж саме.

– Наскільки знаю, там, біля багатоповерхівок, є, у підвалі. Десь за 200 метрів звідси, – каже чоловік.

– Та ні, там майже завжди зачинено. А ключі у кількох людей тільки є. Там часто безхатьки ночують, тож підвал зачиняють, – пояснює жінка, яка почула нашу розмову.

Йду далі. Доходжу до залізничного вокзалу. Знову запитую в людей, але ніхто так і не знає, де є сховища. І ховатися пішоходи теж не збираються, очікують, доки закінчиться тривога, і вони зможуть доїхати до роботи. А найбільш нетерплячі замовляють таксі.

Приблизно за пів години пішки я дійшла до офісу. А вже за кілька хвилин і тривога закінчилася.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram