Алла та Анатолій Бєлих – пенсіонери. Наразі вони живуть в одному із гуртожитків Чернівців. Сюди подружжя евакуювалося всією родиною – із сином, невісткою та їхньою тримісячною внучкою.
Алла та Анатолій розповіли "МБ" про важку дорогу до Чернівців, життя до війни та адаптацію в нашому місті.
"З будинку винесли вже все"
– Ми залишилися абсолютно без нічого, навіть без будинку. Наше місто почали обстрілювати 24 лютого. Райони Маріуполя дуже розкидані, Лівобережний був найближче до так званої ДНР – усього за 20 кілометрів. Окупанти звідти почали обстрілювати. Ми жили на протилежному боці міста. Спочатку три дні сиділи у підвалі. Обстріли чули, але вони були не інтенсивними. А вже 27 лютого почали обстрілювати наш район. До шостого березня ховалися у домі, трохи виходили на вулицю. Потім сильно почали бити, одна величезна міна потрапила на подвір’я. Осколками побило гараж, стіни, ворота зруйнувало, – розповідає Анатолій. – Уже зараз наш сусід, який тільки нещодавно виїхав звідти, каже, що будинок наш обікрали. Не залишилося там майже нічого. Вибиті віка, майже все зруйнували.
На початку березня за Анатолієм та Аллою приїхав їхній син, який жив у центрі Маріуполя. Так вони вже разом ховалися у підвалі.
"Топили сніг, розпалювали багаття у підвалі"
– Ми думали, що син виїхав з міста. Але як відчували: кілька днів перед тим зібрали речі, документи. Син нас відвіз у підвал свого будинку. Там вже сиділи до 17 березня. З нами було близько 150 людей. Свистіли бомби, гули літаки. Було дуже страшно. Я ніколи не могла навіть уявити, щоб так багато людей одночасно кричали й плакали. Ми топили сніг, розпалювали багаття у підвалі. Спали на цементі, – додає Алла.
Коли ракета окупантів влучила у шостий поверх багатоповерхівки, син Алли та Анатолія вирішив зі своєю сім’єю та батьками виїжджати. Тоді саме дізналися про трагедію у драмтеатрі. Найбільше боялися за тримісячну внучку. Через значне пошкодження будинок міг просто посипатися.
– Вирішили їхати до Запоріжжя. Перед нами машини обстрілювали, маленькі діти, батьки гинули на місці. Ми ж у колоні були, тому все бачили. Намагалися їхати дуже швидко, щоб цього всього не бачити. Так нам Бог дав, що вибралася з того пекла. Такий жах у фільмах навіть не показують. У Запоріжжі волонтери допомогли відремонтувати авто, надали допомогу, житло. Ми не вірили, що змогли вибратися, – каже Алла.
До Чернівців родина поїхала тому, що у їхньої невістки є далека родичка в Берегометі. Та, як з’ясувалося пізніше, у жінки тоді вже жило 14 переселенців з Харкова.
– Нас у Берегометі, звичайно, нагодували, там переночували. Та наступного дня вже з чоловіком поїхали в Чернівці на фірму, де нас прихистили підприємці. Син – далекобійник, тому вони вирушили за кордон. Ми їхати далеко не хотіли. Тоді вже знайшлася кімната в гуртожитку, так і живемо, – кажуть.
У Чернівцях Алла та Анатолій не вперше. Не думали, що відвідати знову Буковину доведеться за таких обставин. Та місто їм дуже подобається.
– Місто цікаве, особливо стара частина. Нас часто возять на різні екскурсії, самі гуляємо. Не знаємо, як буде із вересня, коли розпочнеться навчання, але побачимо. Сумно, звичайно, що залишилися без нічого. Все те, що будували й наживали стільки років, враз зникло. Але знаємо точно, що Маріуполь буде українським, – додає Алла.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
