«Я так гірко їх ростила»: у селі на Буковині троє братів пішли на війну, один загинув

На початку липня на Донеччині у запеклих боях віддав життя 31-річний військовий із Вашківців Микола Унгурян.

Чоловіка мобілізували з перших днів війни. Разом із ним добровільно пішов наймолодший 19-річний брат Андрій, з яким вони були дуже близькі. "Якщо їде Микола, то я їду з ним", – заявив він родині. Ще раніше на фронт поїхав третій брат Сергій – теж добровільно.

"Ще однієї втрати не переживу"

Утім, хоча брати практично одночасно покинули рідний дім, їм не судилося воювати пліч-о-пліч: доля їх розкидала по різних військових частинах і бойових точках. Єдине, що об’єднувало всі ці напрямки, – всюди було справжнє пекло. Сергій воював під Сіверодонецьком. Андрій був у Маріуполі. А Микола – на Донеччині, де й загинув від кулі снайпера…

Героя ховали всією громадою: сотні вашківчан зустрічали "живим коридором".

"Ми спочатку не могли повірити. Мама кілька разів перепитувала працівників військкомату, чи немає якоїсь помилки, чи справді Коля загинув", – розповідає один із братів Дмитро Микичук.

Ми спілкуємося з Дмитром на родинному обійсті. Невеличка хатина, під вікнами у горщиках квіти, висаджені матір’ю.



У траві весело граються кошенята і цуценята. Їм одним, здається, немає діла до того, що відбувається.



З матір’ю Ольгою Микичук вдалося поспілкуватися лише телефоном: жінка зараз щодня їздить до різних установ, виробляючи документи на сина.



"За кілька днів до загибелі Коля мене попередив: "Мамо, не дзвоніть мені, бо рушаємо на передову, – згадує пані Ольга. – Я не знаходила собі місця, все чекала дзвінка від сина, який сповістить, що все добре. Натомість повідомили, що його вже немає… Передчуття біди у мене було, хоч я й не надавала йому значення. Того дня о 16.20 – у цей час приблизно, як мені повідомили, Коля й загинув, – зупинився наручний годинник старшого сина. А мене чомусь сильно схопило серце, довелося пити ліки. Я тоді думала, що це через спеку. Тепер воно мене болить щодня. Та й не лише воно… Здається, наче я сама – суцільний біль. Мені 61 рік, але почуваюся дуже ослабленою, сил немає ні на що. Цілими днями й ночами думаю про сина… Про всіх дітей… І розумію, що ще однієї втрати просто не переживу…"

"Син усього досягав важкою працею"

У родині було восьмеро дітей – шестеро синів та двоє доньок. Однієї з дочок не стало кілька років тому. Тепер загинув і Микола… Батько родини також рано помер, тож Ользі Іванівні довелося ростити дітей фактично самотужки. Важкі то часи були, каже. З останніх сил старалася, щоб її діти мали все необхідне, не голодували, були взуті-одягнені. Хлопці та дівчата рано зрозуміли ціну шматка хліба. Микола ще школярем почав найматися в помічники до будівельних бригад. На зароблені важкою дитячою працею гроші хлопець придбав собі костюм на шкільний випускний…

Далі – півтора року навчання на будівельника у Чернівцях, потім – служба в армії у навчальному центрі "Десна", де отримав звання молодшого сержанта. Опісля почав їздити з братами та іншими хлопцями з села на будівельні роботи.

"Коля був дуже бідований, – каже мати. – Йому ніколи нічого легко не давалося, усього досягав сам, важкою працею. При цьому був надзвичайно добрим і ніколи не відмовляв, якщо його хтось про щось просив. І скромним був. Уже тепер на війні я запитувала, що йому передати, але він завжди відповідав, що нічого не треба, все має. І ще й, навпаки, нам намагався передати гроші…

Ніхто у всіх Вашківцях про нього слова поганого не може сказати, бо син нікому не зробив зла. А руки мав просто золоті! Не знаю такої роботи, якої б він не вмів зробити. Ремонти, електрика, техніка – ну, все. Прибудував у хаті ванну, зробив ремонти. Натякав, що не планує залишатися у Вашківцях. Тепер я вже знаю: у Чернівцях мав кохану, з якою хотів одружитися.

А дізналася я про це тоді, коли на похорон сина приїхала вродлива дівчина. Вона розповіла, що вони з Миколою багато років товаришували, потім почали зустрічатися. А після війни планували зіграти весілля, народити дітей… На жаль, не судилося… Немає тепер ні сина, ні внуків…", – плач не дає матері говорити далі, і вона на хвильку замовкає.

"Не хочу чекати, доки москалі прийдуть сюди"

"Знаєте, я ніколи не могла уявити, що буду мати восьмеро дітей, – зауважує. – Коли народила старшого, Петра, то зареклася, що з мене досить. Але вийшло по-іншому. І я їх всіх люблю однаково, всім допомагаю, наскільки можу. І дуже не хочу, щоби сини знову їхали на війну. Мрію, щоби вони були щасливими і жили довго-довго. Я так гірко їх ростила…"

Наймолодший Андрій, каже Ольга Іванівна, дуже важко переживав загибель брата. Він навіть не прийшов на похорон, бо не міг змиритися з утратою.

"Андрій чотири місяці пробув у самому пеклі, бачив багато жахіть. Але смерть брата стала для нього справжнім ударом, – додає мати. – Адже саме заради нього він пішов на війну. Повістка йому не приходила, бо він колись пів року служив в армії, потім його комісували. Дитині лише 19 років, а скільки всього вже пережив, це величезний стрес…"

Дмитро Микичук намагається вгамувати хвилювання, затягнувшись цигаркою.



За кілька хвиль згадує:

"Сєрий (один із братів, Сергій Зав’ялець, - авт.) першим пішов на війну. Якось приходжу додому, а він збирається. "Куди?" – запитую. "Воювати йду, завтра їду", – відповідає. Мама просила одуматися, але він вперся: "Ні, як сказав, що йду, значить, іду! Не хочу чекати, щоби москалі прийшли на наше подвір’я!" І не через гроші він пішов, бо життя за гроші не купиш. Зрештою, усі ми підемо воювати, якщо треба буде… На жаль, такою великою сім’єю, як раніше, ми вже ніколи не зможемо зібратися…"

"Микола Унгурян пробув на війні чотири місяці, пішов на фронт ще на початку березня, – зауважує голова Вашківецької громади Микола Перч. – Його брати також. Деякі ховаються, втікають від повісток, але ці хлопці – не з таких. Це справжні трудяги. Вони з дитинства мусили давати собі раду, бо мама сама не могла їх забезпечити. Пригадую їх ще малими, як вони ганяли м’яча у футбольній команді міста. Спортивні, хороші хлопці. Між собою живуть дружно. Шкода, що найкращі українці зараз гинуть…"

За словами М. Перча, станом на липень у лавах ЗСУ воює кілька сотень мешканців громади. Троє з них загинули: двоє вашківчан та один житель села Волока.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |