Надія Юрєнкова з трьома доньками та їхніми сім’ями вже понад три місяці живе в дитсадку села Банилів на Вижниччині. Вони вперше на заході України. Їхні рідні та знайомі, які залишилися вдома, виїхати вже не можуть…
Коли ми зайшли з директоркою садочка Анастасією Зварич всередину, там була Надія з донькою Галиною та їхнім зятем Анатолієм. У кутку сидів сірий пухнастий кіт – він також переселець, їхав з родиною у рюкзаку, йдеться в публікації "МБ".
– Ми виїхали ще сьомого квітня. Спочатку ще не було так страшно. Зараз люди у Покровську просто живуть у підвалах. Неподалік будинку моїх знайомих впала ракета, люди сильно постраждали. Ми дуже хочемо вже повернутися, але ще рано, – розповідає Надія Юрєнкова, – Спочатку нас евакуювали у Миргород, потім у Львів, а тоді вже у Банилів. Дорога була дуже важкою, в одному купе їхало 14 людей.Тіснилися, як могли.
Ніколи не бачила річки
Родина вперше на Буковині. Тут вже змогли побачити гори, про які так багато чули, річки. Щонеділі їм влаштовують екскурсії – у музеї, рибні господарства, гори.
– Щонеділі ми кудись ходимо. Ми вперше у Чернівцях, в області. У нас на заході України живе тільки невістка. Вона з Рівненщини. Ми за все своє життя ніколи не бачили гір, річки, а коли нам показали – були вражені. Що сподобалося у Чернівцях?… Історичний центр міста, він гарний. Дуже цікаво розглядати фасади різних будинків, – розповідають мама з донькою.
"Жили добре, була робота і дім, а зараз нічого…"
Галина все життя розмовляла російською, як тільки почалися бойові дії, перейшла на українську. Каже, що навіть не через те, що у нас всі так розмовляють, а просто стала "відчувати відразу до мови окупантів". Так само привчає свою доньку, 15-річну Меланію, яка цього року закінчила 10 клас. "Не все виходить, деякі слова треба довго згадувати, але стараємося", – каже.
– У нас в школі завжди була російська. Тільки нещодавно, коли ухвалили мовний закон, вже потрохи вчителі викладали українською, але все одно російської було більше, – додає жінка.
Галина жила у селі Малинівка, що неподалік Покровська, разом з донькою. Раніше працювала продавчинею, каже, що зараз треба все починати заново.
– Була у Малинівці продавчинею, мала стабільний заробіток, не боялася жодної роботи. У нас було страшно ще у 2014 році, ми тоді вже чули вибухи, спали на підлозі. Та якось звиклося, пізніше було спокійніше, – каже Галина.
В останні дні ховалися під ліжком
Родина зрозуміла ще у квітні – окупантам все одно кого вбивати: чи це мирні жителі, чи військові. В останні дні перед виїздом депутати міськради ледь не благали людей евакуйовуватися, доки була така можливість.
У Покровську та Малинівці, кажуть Юрєнкови, залишилися здебільшого люди похилого віку, а також ті, хто не встиг виїхати.
– Вдома я перевернула ліжко і матрац, там в останні дні ми ховалися біля глухої стіни. Спали на підлозі. Навіть маленький внук біг, коли чув сигнали тривоги. Зараз евакуаційних потягів мало, нещодавно окупанти розбомбили й залізничний вокзал, – додає Надія Юрєнкова.
У дитячому садочку в Банилові живе 15 переселенців. В іншому приміщенні – сім’я з дітками також з Донеччини. Ще частина переселенців, яких набагато більше, живуть у місцевих або ж винаймають будинки.
Голова Банилівської громади Василь СОЛОМКО розповів, що сільська рада виділила 24 гектари землі для будівництва модульних будинків для переселенців. Побудувати їх хочуть за грантові кошти.
– На земельній ділянці є хороше газо- та електропідведення. Там чиста вода, ландшафти. Ця територія у нас передбачена під рекреацію, але бачимо, що будинки для переселенців важливіші. Плануємо підписати угоду з американською компанією за грантові кошти. Цією програмою передбачено, що вони модульні будинки встановлюють. Далі люди протягом трьох років можуть безплатно користуватися нами, а потім будинки мають стати власністю громади. Дуже сподіваємося підписати цей контракт. Є ще інший – японський, але він вже платний. Тож записалося поки що тільки п’ятеро людей, – розповів голова громади.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
