Завдяки більш ніж пів сотні тисяч переселенців, які перебралися до Чернівців із постраждалих регіонів України, наше місто дуже пожвавилося. Вулиці, парки, сквери наповнені людьми.
Кореспондентка "МБ" запитала гостей нашого міста, яких зустріла на вулиці Ольги Кобилянської, про їхні враження від Чернівців, пише molbuk.ua
"У Миколаєві такого немає"
Валентина Іванівна приїхала сюди з двома доньками та внуком із Миколаєва. Стверджує – вся родина у захваті від Чернівців.
"Ми у Чернівцях уперше. Нам тут дуже подобається. Кожен будинок відрізняється від іншого, неймовірна архітектура, таке все старовинне. У Миколаєві такого немає. І люди дуже привітні, кожен допомагає чим може. Ми тому й приїхали сюди, бо нас запросили добрі люди. Чи хотіли би ми тут жити? Так, чом би й ні? Але хочеться додому... Мріємо про перемогу, цілу, неподільну Україну…Щодня плачемо… Та якби, не дай Боже, ми більше не мали змоги повернутися додому, то вже вирішили спільно родиною, що оселимося на західній Україні", - каже Валентина Іванівна.
Пані Галині вдалося вирватися з оточеної Бучі. Жінка сидить на лавочці на вулиці Кобилянської і насолоджується променями сонця. Зізнається, досі відходить від пережитого. А від Чернівців у справжньому захваті і навіть подумує, чи не придбати собі тут будиночок.
"Знаєте, я працювала директоркою дуже крупних виставок, побувала практично у всіх європейських столицях. Але мене настільки вразило ваше прекрасне місто! – каже співрозмовниця. - Воно таке невеличке, затишне, тут дуже красива архітектура! Причому вона різноманітна, так само як присутнє і розмаїття культур та мов. Мені Чернівці здалися чарівним казковим містом. І дуже толерантним. Я вже навіть почала подумувати, чи не придбати мені тут якийсь невеличкий будиночок і залишитися. Адже в моєму місті Буча практично все знищене. Коли сидиш під бомбами, над тобою літають "гради", а неідентифіковані тіла мирних мешканців ховають біля церкви, - це дуже страшно. Не дай Боже, щоби війна докотилася до вашого прекрасного міста…"
"Так багато церков на таке невелике місто"
Батько двох донечок Станіслав приїхав із родиною з Харкова. Каже, на західній Україні вперше, хоча має у Чернівцях родичів. Поки дружина відійшла зі старшою донькою у справах, катає у візочку меншу, яка народилася два місяці тому.
Чоловік каже, що у Чернівцях йому сподобалася старовинна архітектура. Також здивувала харків’янина велика кількість церков.
"На таке маленьке місто так багато храмів, це незвично", - дивується Станіслав.
Також чоловік звернув увагу на бруківку.
"Так багато брукованих вулиць у вас. У нас у Харкові лише одна старовинна вулиця залишилася з бруківкою. З одного боку, це гарно. Проте якщо їхати на машині – то, мабуть, незручно, дуже тарахкотить", - розмірковує.
Станіслав зізнається, що у Чернівцях йому траплялися різні люди: як доброзичливі, так і не дуже.
"Якось був випадок, коли хотів припаркуватися біля магазину, а якийсь чоловік почав мені перешкоджати заїхати. Я спокійно попросив – мовляв, пропусти, я ж із дітьми, мушу десь машину припаркувати. На що той накинувся на мене, мовляв, понаїхали сюди. Далі вже дружина не витримала і висловила цьому чоловікові все, що думає про нього. Зрештою, ми ж не з доброї волі сюди приїхали. Саме такі міста, як Харків та інші, зараз утримують ворога та не дають йому просунутися вглиб України", - зауважує Станіслав.
Також із пошуками помешкання були труднощі.
"Із житлом була дуже велика проблема. По-перше, довго не могли знайти. А те, що було, з’являлося буквально на кілька хвилин і відразу зникало. А якщо щось пропонували – то за недешеві гроші, "дерли" неймовірно. Місцеві родичі розповідали, що до війни на ці квартири ціни були удвічі, а то й утричі нижчі. А йти жити у школи чи дитсадки з 2 дітьми і собачкою не надто зручно".
"Похрестив тут дитину, священник не взяв ні копійки"
Але є й позитивний досвід. До прикладу, дитячий візочок, в якому татусь катає немовля, їм подарували місцеві. Також саме у Свято-Миколаївській церкві у Чернівцях родина похрестила меншу дитину.
"Так, хрестили у такому гарному храмі з блакитними покрученими куполами. Бо вдома не встигли. Дуже нам сподобався священник, надзвичайно приємна людина. Бо хрещення старшої доньки у рідному Харкові відбулося "конвеєром": прийшли, похрестили, пішли. А тут священник нам приділив не менше години, провів гарний обряд і не взяв ані копійки грошей", - із вдячністю розповідає чоловік.
У рідному Харкові житла як такого у родини вже немає.
"Саме у наше помешкання прямого потрапляння не було, але в сусідні під’їзди – так. Відповідно, ввесь будинок пошкоджений, прорвало воду, квартиру затопило. Вікна наче на місці, хоча на нижній поверхах нашої 9-поверхівки все скло вибите. Тобто зараз нам нікуди повертатися, і невідомо, коли це все закінчиться. Звісно, віримо в перемогу, в те, що зможемо повернутися до рідного міста і почати його відбудовувати. У Харкові я працював у будівельній фірмі. Життя, як то кажуть, було налагоджене. Після 2014-го року ми Донбас відбудовували, оці відвойовані міста Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут. Так що досвід відбудови у нас є".
Свого майбутнього у Чернівцях харків’янин не бачить. Каже, не впевнений, чи зміг би тут жити.
"Чесно кажучи, після мегаполісу для мене це замаленьке місто. Так, на екскурсію я би сюди ще раз приїхав. Місто за 10 днів, відколи тут, більш-менш вивчив, уже без навігатора їжджу. Але все одно складно, ці малі вулички – це не для мене. Не уявляю, чим би міг тут займатися. Ну, а поки що це у нас така собі "вимушена відпустка".
"У вас гопоти значно менше"
Київські актори театру та кіно Наталія Степанова і Святослав Фехтел також прогулюються Кобилянською. Вони усміхаються і насолоджуються весняною погодою, спокоєм.
"Ми у Чернівцях уже три тижні, і нам тут так подобається! – захоплено каже Наталія Степанова. – Чернівці нам знайоме місто: колись я тут відзначала свій день народження. Ще тоді мене вразило, наскільки це затишне, тепле та стильне європейське місто. Дуже багато таких милих деталей, яких у Києві не побачиш. Місцями Чернівці мені нагадують Львів, місцями Краків… У нас вже би це все давно розбили, понищили. А тут люди більш виховані, я би сказала, більше оберігають своє місто. Так, розумію, що "гопота" є всюди. Але у відсотковому відношенні її тут значно менше. А які тут такі смаколики, у Києві таких немає! Такі пекарні! Якби це не ті причини, через які ми тут, то отримали би більше задоволення.
А ще дуже привітні люди. Якщо ти з людиною десь там просто привітався чи спитав дорогу – вже вона до тебе наступного дня підійде, поцікавиться, як справи, щось порадить. Це настільки незвично і приємно! Ми просто кайфуємо від цього всього, від цієї української мови. Я уявляю, що після перемоги привезу сюди своїх племінницю, сестру, буду водити їх всюди і показувати цю всю красу…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
