Триває 16-й день повномасштабного вторгнення РФ в Україну.

Кореспондентка molbuk.ua поспілкувалася з вимушеними переселенцями з Києва, які зараз зупинилися у Чернівцях.



Багатодітна родина з Києва опинилась в епіцентрі бойових дій.

- Я прокинулась від вибухів, протягом години їх було аж 3. Після чергового вибуху вся кімната стала помаранчевого кольору і тоді я зрозуміла, що треба тікати звідти. Поки будила дітей, чоловік з’їздив на заправку, черг тоді ще не було, – каже пані Анна.

Пояснити що відбувається 4 дітям складно, але іноді пояснення не потрібні. Ситуація говорить сама за себе.

- Я думала як сказати дітям, що почалася війна і нам треба якомога швидше зібратися, але сирена зробила це за мене. Мій старший син забіг до мене в кімнату і сказав: "Почалась війна". Як це не дивно, але діти, на відміну від мене, не панікували. Я виходила з квартири зовсім без речей, навіть зарядку не взяла, єдине, що встигла – це вивести собаку, а мої малі зібрали собі речі на перший час і взяли ноутбук, – розказує жінка.

Люди вагались куди їхати: на дачу в декількох кілометрах від міста чи невідомо куди, але трохи далі від Києва.

- Коли ми виїхали на трасу, були шалені затори. Деякі заправки не працювали. Ми зупинились на узбіччі і вийшли з машини, щоб порадитись, бо стояли якраз перед поворотом на дачу. Думки розділились: я хотіла їхати далі, а чоловік був за те, щоб пересидіти пару днів під Києвом, але я все ж таки настояла на своєму і ми поїхали до кордону з Польщею, – згадує пані Анна.

Не завжди батьки підтримують вибір своїх дітей. Так сталося і з цією родиною.

- Всю дорогу нам з чоловіком телефонували батьки, всіляко відмовляли нас, казали чого ви туди їдете, навіщо покидаєте дім, у вас тут робота, зв’язки, ми. Самі ж родичі їхати з нами відмовились. Вони залишились в Києві, – каже жінка.

Щоб перетнути кордон, бажання та паспорту замало.

У мене 4 дітей, 2 від першого чоловіка і 2 від другого. Щоб вивезти дітей з України мені потрібен письмовий дозвіл першого чоловіка, а це зараз зробити неможливо. Нам довелося шукати прихисток у Чернівцях, – каже вона.

Навіть коли прямої загрози немає, люди, які пережили обстріли не можуть нормально спати.

- Мої діти досі сплять одягненими, ми боїмося повторення того, що ми пережили. Коли в Чернівцях вперше пролунала сирена, у мене почалася істерика. Я пам’ятаю, що за нею повинен бути обстріл. Я не знаю як працює ППО, але на звук впізнаю, коли обстрілюють з градів і як звучить автоматна черга. Ми уже 13 днів у безпеці, а я все боюся розбирати сумку. Я перестала почувати себе в безпеці. Я не знаю чи повернусь додому, чи зможу жити в Києві. Я дуже дякую Івану, за те, що він приютив всю нашу велику родину. Саме він та його дружина допомогли нам знайти всі необхідні речі, – ділиться пані Анна.

Люди, які не виїхали в перші дні з Києва, вимушені ночувати в бомбосховищах, де теж небезпечно. Дороги перекриті, єдина надія на евакуацію.

- Моя мама плакала кожен день, просила скинути фотографії внуків, вона вже попрощалася з життям. Їй довелося декілька днів жити у бомбосховищі, а раніше вона спускалась туди тільки на ніч. Нещодавно телефонувала мені і каже: "Аню, у мене з вікна видно колону танків, втекти звідси не можу, у нас точаться вуличні бої, а вчора виявила диверсантів в бомбосховищі, вони були зі зброєю. Було страшно. Мені вдалося повідомити ТрО. За декілька хвилин терористи почали виходити, нас залякали, щоб ми не підходили і не діставали мобільні телефони, але, на щастя, наші встигли знешкодити їх", – каже жінка.

Перші хвилі евакуації проходили під безперервний гул сирен. На вокзалі була страшенна давка.

- Моя мама не змогла виїхати з Києва першим потягом. Вона втратила свідомість через велику кількість людей і задуху. Пасажирам довелося декілька разів спускатися в укриття, сирени вили постійно. Їй вдалося виїхати звідти, але вже другою хвилею, – розказує пані Анна.

Знайомим Анни з Ірпеня та Бучі довелося не солодко. Вони пережили справжнє пекло.

- Моя подруга з родиною виїхала з Києва до Ірпеня, у неї 2 дітей дошкільного віку. Коли російські танки зайшли в місто, наші підірвали міст, щоб окупант не міг дістатися Києва. Люди сподівались, що ворог відступить, але ні. За декілька діб місто перетворилось на руїни. Обстрілювали приватний сектор. Снаряд влучив у дім моєї подруги, їх засипало у підвалі. Родину прийняли до себе сусіди, але і туди влучив снаряд і вони знову опинилися під завалами. Зараз з ними все добре, їдуть сюди, в Чернівці, – каже жінка.

- А от інші мої знайомі виїхали в Бучу. Кажуть в місто зайшли кадирівці. Вони ходять по будинках групами по 9 чоловік та ще й з собаками. Роздягають людей, забирають телефони, одяг, їжу та цінні речі. Знайомі кажуть, що чули плач, крик, молитви, прохання, сміх солдат, а потім постріли. Не дай Бог комусь таке пережити, – додає пані Анна.

Авторка: Юлія Денисенко.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram