Був скромним і ніколи не їздив за кордон: 65 років від дня народження Василя Кожелянка - фото

Фото з фондів Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського

Першого січня буковинському письменникові Василеві Кожелянку могло виповнитися 65 років.
На жаль, він помер у 2008-му році.

Спогадами про митця з читачами "Молодого буковинця" поділилися його родичі, друзі та колеги.



"Ображався, якщо просила "допомогти" скласти іспит"

"Для мене Василь Кожелянко був не лише письменником, журналістом, відомою особою чи просто розумною людиною, – зізнається племінниця літератора Ірина Симанчук. – Для мене він був тим, хто давав поштовх у житті. Пам'ятаю, коли в старших класах не знала, куди вступати, він переконував йти саме до Чернівецького національного університету і саме на філологічний факультет. Аргументів навів десятки.

Коли вже навчалася в університеті і десь там просила, щоби "допоміг" скласти іспит, навіть ображався за таке. Єдине – завжди пропонував брати книги зі своєї особистої бібліотеки і вчитися.
Їх можна було брати лише з його дозволу. Коли приходила, а його вдома не було, і брала шафи книжку, то він, щойно повернувшись, одразу бачив, що щось не на місці. У нього була окрема книжкова шафа, де зберігав книги з автографами. Їх без дозволу чіпати не можна було взагалі. І сам давав їх неохоче.

Був дуже скромною людиною. Чи це зйомки на телеканалі, чи якась особиста життєва подія, – у нього все викликало глибоке хвилювання.

Він зберігав усі листи, що йому надходили. Навіть вирізки з газет, де були його інтерв'ю. Для нього важливі були деталі. У всьому: їжі, одязі, роботі…"

"Не міг повірити, що в іноземних аеропортах немає запаху"

Зі своїм земляком – режисером, літератором Володимиром Сердюком – Василь Кожелянко створив у співавторстві п’ять п’єс.

"Якось у Василя настав такий період, коли він не міг написати жодного римованого рядка, – розповідає В.Сердюк. – Не було натхнення, і все. Він прийшов до мене по пораду: "Володю, що мені робити? Я не можу відмовитися бути автором! Я – автор! Але якщо я не поет, то хто?" Тоді я так, не задумуючись, кажу: "А давай драматургію писати!" Він замислився: "Слухай, а це ідея!" І запитав мене: "А може, у тебе є якісь недописані п’єси, то я би дописав?" Для мене це було спасінням. Я пишу повільно, завжди сумніваюся. Василь додав тієї впевненості. Він писав по 14 сторінок на день. Так ми спільно створили п’ять п’єс".

Володимир Сердюк зауважує, що Кожелянко був дуже скромним та невибагливим у побуті. Його улюбленим елементом одягу були джинси. Цікаво, що він жодного разу не був за кордоном.

"Так, Василь Кожелянко не подорожував за кордон. Пригадую, він писав новий роман і запитував мене, чим пахне у закордонних аеропортах. Я мусив напружуватися і згадувати, що не пахне нічим. Він не міг собі цього уявити. Адже радянські аеропорти мали характерний запах буфетів, паленої гуми, онучів тощо…", – додає літератор.

Про пам’ятні зустрічі з Василем Кожелянком розповідає директорка Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського Леся Щербанюк:

Коли йшлося про Анатолія Добрянського, то зізнався, що хоч і не був його студентом, проте пан Анатолій відіграв дуже важливу роль у житті.

"Коли мені було найтяжче, він мене врятував, – сказав мені тоді Василь Кожелянко. – У найчорніші дні, коли я не знав, як бути далі, коли все йшло шкереберть, Добрянський, нічого не питаючи, не повчаючи, просто мовчки поселив мене у себе вдома. Він знайшов потрібні слова і повернув мене до життя, творчості", – згадує ту розмову з Василем Кожелянком Леся Ілярівна.

За її словами, письменник час від часу приносив до бібліотеки свої книги.

"Він зауважував, що нікому не дарує своїх книг, бо видавництва йому їх не дають. Але до нашої бібліотеки усе ж приносив бодай один екземпляр, пояснюючи, що Анатолій Добрянський йому дуже дорогий. Заходив десь раз на кілька місяців. Пив тільки зелений чай.

Першого січня 2007-го у нього був ювілей – 50 років. Я запропонувала якось відзначити цю дату. Кожелянко подумав і сказав: "Якогось ювілейного заходу я не хочу. Але пресконференцію для журналістів готовий у вас провести". Він любив журналістів, і вони його також цінували та підтримували", – усміхається Леся Щербанюк.

А от що розмова влітку 2008-го стане останньою, пані Леся подумати не могла.

"У серпні 2008-го року Василь прийшов і подарував книжку новел "Логіка речей". Додав, що у вересні вийде ще одна його книга, тоді й зберемося. Я вийшла його провести, на прощання мовила "до наступної приємної зустрічі". Як ви розумієте, наступної зустрічі уже не було…"

Пані Леся зауважує, що її улюблений твір Кожелянка – роман "Срібний павук".

"Це дуже дорога мені книга, яку я перечитала зо три рази і на якій автор мені залишив автограф. Пригадую, як сказала Кожелянкові: "Ви знаєте, я як бачу, що "Срібний павук" буде поставлений у театрі і знятий в кіно. Адже це готовий фільм!" Василь на мене глянув і перепитав: "Ви вважаєте, що то справді варте?" На що я відповіла: "Навіть не сумніваюся, що так буде!" І справді, ми побачили "Срібного павука" на сцені театру. Що ж до фільму, гадаю, роман ще чекає на свого режисера", – переконана співрозмовниця.

"Ні, я не помер! Я не можу померти!"

Історик Ігор Буркут зазначає, що з Василем Кожелянком вони знайомі ще з кінця 80-их років, коли починався рух за незалежність України.

"А у 90-их роках ми разом працювали у редакції газети "Час", – провадить Ігор Григорович. – У нас був один стіл на двох. Тоді ще писали від руки або друкували на друкарських машинках. То ми одну машинку ділили на двох. Наше спілкування було, як правило, не просто так, "язиком потріпати". Василь уже починав тоді від поезії переходити до прози, і в нього зародилася ідея роману "Дефіляда в Москві". Я як історик цікавився цим періодом, знав багато нюансів. Василь мене дуже уважно розпитував. Наприклад, йому треба було змалювати образ Степана Бандери. А в той час мало що про нього друкувалося. Тож я йому розповідав про Бандеру, приносив його автобіографію.

"Це справді була людина з дуже багатим внутрішнім світом, який багато знав, багато пережив", – каже історик.

Остання зустріч Ігоря Буркута з Василем Кожелянком відбулася на балконі тодішнього офісу редакції "МБ" поблизу центрального автовокзалу.

"Ми сиділи і пили чай на тому балкончику. Василь розповідав, що хотів би написати про Другу світову війну. Ми домовилися, що ще зустрінемося. Проте наступного разу вже не було…

І ще одне. Я не містик, але на 40-ий день після смерті Василь мені приснився. Підійшов до мене і каже: "Ну, пішли, ми з тобою ще не договорили". Я здивувався: "Василю, ну ти ж помер!" А він заперечив: "Що ти таке вигадуєш? Я не можу померти! Я не помер!" І це правда…"



Довідка

Василь Кожелянко (1.01.1957-22.08.2008) – прозаїк, поет, драматург, журналіст, головний в українській літературі представник жанру альтернативної історії.

Народився і більшу частину життя прожив у селі Кам’яна Сторожинецького району. Випускник філологічного факультету ЧДУ (1988).

Працював заступником головного редактора газети "Час", згодом — на творчій роботі і співпрацював з редакціями "МБ" і низки літературних журналів.

Раптово помер 22 серпня 2008 року від серцевого нападу.

Автор чотирьох поетичних збірок ("Терновий іній", "Білий і рудий", "Семибарвний кінь", "Як учив Кожелянко-цзи"), двох книжок оповідань ( "Логіка речей" та "Чужий"), п’яти п’єс (у співавторстві з Володимиром Сердюком) і десяти романів ("Дефіляда в Москві", "Конотоп", "Людинець пана Бога", "Срібний павук", "Діти застою" та інших).

Твори Василя Кожелянка перекладені багатьма мовами світу.

Фото Василя Кияшка (з фондів Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського













Фото з фондів Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського







Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram