На початку осені надумала заробити трохи грошей за кордоном. Заодно відчути на собі, чи дуже важка та праця. Зрештою, хоч побачити світ, нехай і в такій формі.
Перша країна, яка спала на думку, – Польща. По-перше, їхати не так і далеко. Крім того, не таємниця, що поляки охоче приймають на роботу заробітчан із України. Вони там створили вже велику кількість агенцій праці, орієнтованих на українців. Тому наших там дуже багато, і кількість невпинно зростає.
Із собою треба брати постіль і посуд
Хоча знайомі наполегливо радили не шукати посередника, який бере гроші за запрошення, але я наткнулася на оголошення у соцмережі, яке мені дуже сподобалося. Там йшлося про роботу для жінок пакувальницями на фабриці цукерок. Фабрика – неподалік Варшави. Оплата – від 14 злотих на годину. Помешкання надається, можна просити аванс після першого тижня...
Словом, мені сподобалося практично все, а особливо слово "цукерки". "Ото наїмся вже солодощів", – мріяла собі. Також тішило, що не доведеться мерзнути в якомусь сирому холодному приміщенні (наслухалася розповідей про роботу на рибних та м’ясних заводах). І чистота – цукерки ж-бо.
Тож я ризикнула і переказала посередниці 700 гривень за запрошення. Ще 500 гривень заплатила за страховку. Запрошення надійшло через тиждень. Посередниця доволі совісно мене консультувала. Радила взяти з собою хоча би 300-400 доларів, а також постіль, посуд та інші речі першої необхідності.
Також я придбала за 1200 гривень квиток на автобус до Варшави. Пізніше збагнула, що краще шукати перевізника, який довезе точно до місця призначення. Нехай це і коштуватиме дещо дорожче. Бо автобус мене привіз лише до автовокзалу Варшави, а далі довелося ще брати таксі. Його викликали з моєї агенції праці, запевнивши, що це "бонус від фірми", тобто для мене буде безкоштовно. А наприкінці вирахували за поїздку 180 злотих.
Щодня – по 12 годин роботи, в суботу – вісім
Заселили мене в хостел. Склалося враження, що я потрапила в Тернопільську область – стільки тут було заробітчан із Тернопільщини. Менше – з Львівщини, Івано-Франківщини. З Буковини не зустріла нікого (хоча потім виявилося, що була одна дівчина, але ми з нею "розминулися").
В інших хостелах були також дівчата зі східних та центральних регіонів України. А ще в нашому хостелі мешкали заробітчани з Непалу. Вони намагалися познайомитися з українськими дівчатами, щось запитуючи їх англійською. Також непальці щодня на спільній кухні тушкували, смажили, варили м’ясо, додаючи туди безліч різних гострих спецій. Запахи стояли такі, що неможливо було зайти.
У кімнату мене підселили до двох жінок із Тернопільщини. Вони, як і я, приїхали за безвізом на два місяці підзаробити грошей. Ми дуже потоваришували.
До цукерні, де ми працювали, було 15 хвилин ходьби. Це добре, бо не треба було довго й важко добиратися. Починалася робота о 6-ій ранку, завершувалася о 18.00. Тобто 12 годин. У суботу – скорочений робочий день – 8 годин.
Ми прокидалися о пів на 5 ранку, хутко збиралися і бігли ще в темряві на роботу. Поверталися, коли вже споночіло. Тож "білого світу" як такого я й не бачила, хіба що у вихідні. На цукерні вікна були дуже вузькі, високо, і то тільки з того боку, де працювали поляки. Вони були відгороджені від нас навісною стіною. Робочий день у них тривав 8 годин. Вбиральню польські працівники теж мали окрему.
У перший день нам провели "школєнє" – навчання. Воно було коротким. Пояснили, що та як робити, і розповіли про систему штрафів. У зал, де пакують продукцію, не дозволялося заходити без маски та чепчика на голові. Волосся у жодному разі не має виглядати з-під того чепчика. Руки обов’язково помити та продезінфікувати. Рукавиці надягати не змушували, за бажанням. Проте більшість працівниць їх все ж таки одягали, бо від тих цукерок шкіра та нігті ставали жовтими і неприємними на запах. Телефоном користуватися під час роботи заборонено. Фотографувати та знімати на відео продукцію - тим паче. Мовляв, у рамках захисту від конкурентів.
Не можна було їсти продукцію, яку пакували. Одна жінка необережно піднесла до рота желейку, це побачив власник фабрики. Він її при всіх присоромив і мало не звільнив. Звідусіль за нами спостерігали, навіть якщо поряд нікого не було: всюди встановлені камери.
Також нами керували контролери якості. Вони стежили, щоби ми пакували "бургери", "хот-доги", "донати" та інші цукерки не лише швидко, а й гарно. Якщо недостатньо акуратно виконана композиція – повертали назад.
До кінця дня боліло все
Протягом 12 годин ми мали дві перерви по 15 хвилин. Проте не кожен міг собі дозволити використати їх повністю. Тому що норма все одно діяла на цей період. Тобто йшов на перерву – витрачав свій же час. Через це дехто, серед них і я, часто ходили лише на один перепочинок, щоби зекономити час.
Тож фактично усі ці 12 годин ми просто стояли і пакували цукерки. Стільців було обмаль – приблизно по одному на 5 осіб. Тож посидіти вдавалося рідко. До кінця дня боліло все: ноги, плечі, шия, голова, руки. Хотілося прийти додому, впасти і заснути.
Наприкінці робочого дня, але до 18-ої години, на момент, коли підходила контролерка якості, все мало бути прибрано на столах та під ними. Тоді вона рахувала кількість виконаної роботи, підписувала документи і відпускала додому.
Практично щодня когось звільняли. Над деякими жінками стояли з секундоміром і рахували, скільки цукерок вони пакують на хвилину.
У неділю – єдиний вихідний день – ми з дівчатами ще підзаробляли, рвучи яблука у саду. За це отримували по 14 злотих на годину.
На цукерні ми теж отримували по 14 злотих на годину (а якщо точніше, 13,7). А тим, хто виконував норму і більше, перепадали вищі суми.
Утім, за місяць я вкрай "вимоталася". Не хотіла вже ні грошей, ні "побачити світ". Тільки додому – до дітей, рідної хати і подалі від цих норм та штрафів.
Заробила, звісно, дуже мало. Бо що можна за місяць отримати? За 3 тижні жовтня (почала роботу 11 жовтня) я отримала з вирахуванням усіх витрат (таксі, хостел…) приблизно 400 євро. За 2 тижні роботи в листопаді мені ще пообіцяли переказати гроші на картку. Чи перерахують? Хтозна…
Словом, цукерня виявилася не такою вже й солодкою… Просто треба розуміти, що заробітки – це далеко не курорт, і панькатися з вами там ніхто не буде …
Що варто знати, перш ніж їхати до Польщі на заробітки:
Євгенія ГУБНІЛОВА, працівниця агенції з працевлаштування:"Якщо ви потрапляєте на совісного працедавця, то запрошення до праці в Польщу – безкоштовне. Адже це оплачує працедавець зі своєї кишені (так і має бути). А коли хтось із посередників просить за це з тебе гроші – утікайте (може бути підробка, зрештою, просто з метою збереження коштів).
Якщо ж просто їхати по біометрії (а це максимум 90 днів перебування на території ЄС), то все, що треба, – це запрошення на роботу. Також купуєте будь-яку найдешевшу страховку (400-500 гривень), аби спокійно перетнути кордон. І берете якийсь капітал із собою (в ідеалі і на всяк випадок – від 500 до 800 злотих, тобто близько 3,5-6 тисяч грн). Ці гроші можуть і не знадобитися. Але часом доля може покидати по Польщі, тож краще мати щось у кишені, щоб у разі чого не сидіти на вулиці. Та й на кордоні люблять поцікавитися, скільки з собою маєш.
Якщо ж подаватися на візу, то це вже довший термін перебування в Польщі – від 6 місяців до 3 років (залежить від типу запрошення, яке виготовить працедавець).
І в такому разі розраховуйте на те, що це займе більше часу. Адже якщо запрошення виготовляється зазвичай 7-10 днів, то візу (знаючи ситуацію зараз) доведеться трохи довше виробляти з цим запрошенням. Бо якийсь час ще треба прочекати на свою чергу у візовому центрі. Але, чесно кажучи, віза – більш надійна штука. Нехай ви витратите трохи часу і більше грошей (віза сама коштує приблизно до тисячі грн), але приїжджаєте собі і на час дії візи не хвилюєтеся щодо легальності свого перебування".
Щодо того, на який термін їхати, то завжди, якщо стоїть вибір між візою і безвізом і якщо в людини є ресурси та час, раджу робити піврічну візу. Це найдешевший варіант, до того ж ви можете заїжджати-виїжджати до Польщі на її підставі, поки вона дійсна. До прикладу, ви попрацювали 60 днів, захотіли додому – поїхали. Потім повернулась за тиждень-два і працюєш далі)".
Але є ще одна перевага візи у час карантину в Польщі. Справа в тім, що поки тут триває національний карантин (закінченням якого ще не пахне), усі документи – запрошення/візи/карти побиту/карти поляка/закордонні паспорти – продовжуються автоматично до 30-го дня після скасування карантину. Тобто навіть якщо у вас віза закінчилась у паспорті сьогодні, а карантин ще триває – ви собі спокійно перебуваєте у Польщі. Але ця "плюшка" діє, поки ти в Польщі і не виїжджаєш до України.
Та все ж віза – більш надійна. Багато працедавців (у випадку, якщо ви змінюєте роботу), люблять бачити візу в паспорті. Бо це і їм додає впевненості в тому, що людина легально перебуває.
Щодо того, кого найбільше потребують працедавці, то початок нового року – це завжди початок нових сезонів на виробництвах. Тобто станом на зараз найбільша потреба у працівниках на продукціях різних типів.
Так само досить популярною є професія будівельника. Оскільки Польща (особливо великі міста) активно розростається, то будівництва тут не припиняються. Теж варто зазначити, що Польща – країна з виходом в море. А тому портових працівників тут шукають завше.
Щодо оплати, то все дуже залежить від того, які угоди підписані між агенцією та фірмою, що власне потребує працівників.
У середньому це: продукція – 14-16 злотих/год. Будівництво і все, що з цим пов'язане, – від 18 злотих до приблизно 25 злотих (залежить від посади/обов'язків); у морських портах що посади, що зарплати – на будь-який смак. У середньому це теж 18-25 злотих.
Обов’язково слід перевіряти агенцію навіть в тому ж інтернеті - якщо хоча б 60% відгуків хороші, можна спробувати.
Не ризикуйте користуватись послугами посередників, які тільки сидять у соцмережах і тим більше просять грошей за запрошення. Тут треба дуже обережно.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
5-12-2021, 09:40
0
40 172
