Восьмеро прекрасних, відважних чоловіків... Вдома на них чекали батьки, дружини, діти, друзі... 17 червня 2014 року життя усіх вісьмох обірвалося.
Про це йдеться у публікації "МБ" за 24-30 червня, пише molbuk.ua
Сім років тому на північній околиці Луганська, поблизу міста Щастя, вирувало пекло. Наші бійці намагалися звільнити селище Металіст від проросійських бойовиків, щоби дістатися до Луганського аеропорту. У запеклих боях брала участь і третя батальйонно-тактична група 80-ї аеромобільної бригади.
17 червня БТР із нашими бійцями вирушив у напрямку Металіста. Проте доїхати не зміг: потрапив під гранатометний обстріл із засідки. Машина зайнялася…Загинули Владислав Файфура, Віктор Мігован, Ігор Крисоватий, Віктор Піцул, Юрій Мізунський, Максим Доник, Ілля Валявський, Ілля Леонтій… Наймолодшому 22 роки, найстаршому – 39…
Мріяв про дітей
Мати загиблого солдата з Чернівців Юрія Мізунського Марія Георгіївна зізнається: сім років минуло відтоді, а й досі, як тільки згадує про сина, одразу починає плакати. А згадує щодня і щогодини…
Родина Мізунських мешкає на затишній вуличці у Садгорі. На подвір’ї – дві будівлі. У меншій, так званій "літній кухні", живуть батьки. Сам Юрій жив у більшій хаті. Мати зізнається: не щодня сюди заходить, бо все тут нагадує про сина, і страшенно болить від спогадів.
Та цього разу жінка запрошує мене увійти до синової хати. Тут затишно, світло, тихо. Юрій облаштував усе на свій смак. Одну з кімнаток обклеїв від стелі і до середини стіни образами, іконами.
"Ми питали Юру: а чого ж ти вже донизу не докладеш ті образи? А він відповідав, що треба залишити місце на дитяче ліжечко, – розповідає пані Марія. – Він хоч і не мав ще нареченої, проте вже мріяв про те, як матиме дітей і, бачте, навіть місце для ліжечка передбачив. Дуже любив дітей…
У дочки Ані, його старшої сестри, – четверо. То вони, як приходили до нас, застрибували Юрі на плечі, він їх на "горгошах" носив…"
Марія Георгіївна розповідає, що вийшла заміж, за мірками того часу, пізно – у 34 роки. Діти стали для неї Божим даром.
"Кілька років не мала дітей. Врешті, у 37 років Бог дав мені доньку, а в 39 – сина. Доньку народжувала довго та важко, а Юра з’явився на світ за 2 години. Родич, який працював тоді на зміні у медичній бригаді, ще пожартував: "Я везу тільки хлопців". І справді, таки хлопця привезли".
Юрій Мізунський був дуже побожним юнаком, розповідає мати. Щонеділі відвідував церкву, дотримувався посту. Окрім ікон та образів, мав велику кількість церковних книжок, навіть почав вивчати старослов’янську мову.
"Навіть у військовій частині, коли його вже забрали, дотримувався посту. Я хвилювалася: "Сину, що ти там їси?" Він відповідав: "Усе добре, мамо, не хвилюйтеся, м’ясо вимінюю в хлопців на хліб, тож не голодую". Але дуже просив, щоби ми до його повернення купили корову. Казав: "Нас уже скоро відпустять, піст закінчується, тож купіть, мамо, корову, щоб я міг молока смачного попити досхочу. Ми послухалися, придбали, але так син того молока і не скуштував…", – пані Марія не може втримати гірких сліз.
Розглядаємо фотоальбом Юрія. "Ось тут він під ялинкою у костюмі зайчика. А це вони з сестрою тримають котиків. Тут він хлопцями відпочиває. А отут – дивіться, які величезні білі гриби! Це Юра назбирав. Дуже любив ходити в гриби, – обличчя жінки світліє при спогадах про сина, а потім знову стає сумним. – Ех, минулося то все… Нема, нема…"
"Кинув сапу і пішов"
Родина загиблого солдата Іллі Леонтія мешкає у селі Давидівка на Сторожинеччині. Село гарне, серед лісів та пагорбів. Повітря свіже та чисте. Мало не в кожному дворі пасеться худоба – корови, коні.
Не є винятком і Леонтії. Тримають двох корів, одна з яких недавно народила телятко, кобилу, яка теж невдовзі матиме лоша, трьох песиків, кроликів, різноманітну домашню птицю, ще й кішку, що теж обіцяє скоро стати матусею.
У самій родині – четверо дітей. Троє із них уже повнолітні: 25-річний Михайло, 20-річна Крістіна, 18-річний Назар. Четвертому, найменшому, Мар’янові – дев’ять. Він перейшов до 5-го класу. Хлопчик дуже хороший та привітний. Одразу, щойно ми приїхали, почав мені показувати своє господарство. А не встигла я й оком зморгнути, як він уже опинився на коні.
"Ого, та то такий шустрий пацан, я лиш відвернуся, а він уже на даху гаража", – усміхається дядько Михайло, рідний брат дружини загиблого Іллі Леонтія. Він часто навідується допомогти сестрі, племінникам.
Мар’ян зізнається, що пам’ятає батька лише з фото. І приносить великий фотоальбом. Разом із Крістіною – єдиною донькою з усіх чотирьох дітей у родині – гортаємо світлини. Весілля, хрестини... Усміхнені обличчя, щасливі очі.
Старшого Михайла вдома немає. У нього вже своя сім’я, мешкає окремо. Тож спілкуюся з Назаром і Крістіною.
Назар, кажуть рідні, особливо схожий на батька вдачею: такий же серйозний і наполегливий. Як і батько, навчається в ПТУ №4 у Чернівцях на маляра-плиточника. Хоче ще здобути освіту автослюсаря. Жити планує в селі. Каже, тут спокійно, тихо. Під боком – ліс, гриби.
Хлопець вміє руками робити практично все по господарству. Особливо Назарові запам’яталося, як вони з батьком та іншими чоловіками будували цю хату, в якій зараз мешкає родина. Тато навчив його будівельних тонкощів. Тож коли Іллі Леонтія не стало, родина вже власними силами завершувала будівництво.
А ще Назарові запам’яталося, як татові зателефонували з військкомату.
"Ми тоді саме сапали кукурудзи на городі. І тут дзвінок. Тато взяв слухавку, а за мить розмови кинув сапу і пішов…"
Крістіна додає, що батько загинув за кілька днів до того, як їх мали вже відпускати додому.
"Ми дуже чекали на нього, сподівалися, що вже буде вдома, з нами. Він і справді завжди з нами. У наших серцях, думках, пам’яті…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
