29 серпня в Україні вшановували пам’ять загиблих за незалежність захисників України. Дата обрана не випадково, адже 5 років тому в цей день загинуло найбільше українських воїнів у тоді ще Антитерористичній операції. Причиною цього став віроломний розстріл українських бійців російськими регулярними військами під Іловайськом. Про ті трагічні події ми поспілкувалися з їх безпосереднім учасником, бійцем батальйону "Дніпро-1" Романом Зіненком, котрий не тільки зумів звідти вибратись, а й зібрав свідчення очевидців про Іловайськ у своїх книгах "Іловайський щоденник" та "Війна, якої не було".
Пане Романе, розкажіть кілька слів про себе і свій шлях до подій в Іловайську. Чи мали Ви раніше військовий досвід до російсько-української війни 2014 року?
До початку бойових дій в Україні я мав певний досвід армійської служби, оскільки проходив строкову службу в бригаді морської піхоти.
Я долучився до добровольчого батальйону "Дніпро-1", який було створено в перший день оголошення АТО в Дніпропетровську за підтримки ОДА, до того був зарахований в добровольчий Полк Національного Захисту Дніпропетровської області, куди входили небайдужі патріоти з міста Дніпропетровськ (тепер – місто Дніпро, авт.) і області. Спочатку підрозділ створювався для виконання завдань в місті та області, але згодом виконання завдань поширились і на Донбас, зокрема проводились заходи по контролю залізничного сполучення з Донецької і Луганської областей, забезпечення безпеки під час виборів президента України у 2014 році. Перше бойове хрещення батальйон прийняв під час звільнення від незаконних збройних формувань міста Маріуполь в ніч з 12 на 13 червня 2014 року разом з батальйоном "Азов" і окремими представниками ЗСУ і Національної Гвардії України.
Опишіть основну хронологію подій до трагічного "коридору". Чи існували початково труднощі і проблеми зі взяттям Іловайська? Наскільки для цього були готові військовослужбовці і добробати в плані озброєння і техніки?
Коротко описати перебіг подій дуже важко, але спробую. На той час проводились масштабні операції по звільненню українських міст від незаконних збройних формувань. Планувались операції по оточенню основних центрів зосередження бойовиків – міста Луганськ і Донецьк. Одночасно з тим підсилювались ділянки східного кордону. Іловайська операція була частиною загального плану, завдяки якій намагалися перекрити важливі транспортні магістралі від російського кордону до Донецька. Перші бойові дії навколо міста Іловайськ почалися ще 5 серпня і потім протягом наступних декількох днів проводилися розвідувальні заходи і спроби увійти в місто. За словами керівника сектору "Б" генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, в армії на той час було достатньо техніки, але бракувало вмотивованої піхоти, спроможної увійти в місто і зачистити його від бойовиків. Саме тому до операції долучили добровольчі підрозділи Національної Гвардії та МВС, зокрема батальйони "Донбас", "Азов", "Шахтарськ", а також окремі групи бійців "Правого сектору".
Під час перших спроб увійти в місто 10 серпня 2014 року добровольці понесли втрати і були змушені відійти. 19 серпня 2014 року був створений план, за яким підрозділи в місті мали почати його зачистку і поступово витискати бойовиків до центру. Водночас підрозділи "Дніпро-1", "Азов", "Шахтарськ" та інші добровольці мали увійти в місто з східного боку і почати зачистку на зустріч бійцям батальйону "Донбас".
Почалися вуличні бої і добровольці, зазнавши втрат, були змушені відійти зі східної частини міста. Іловайськ є доволі великим залізничним вузлом. Чисельні залізничні колії поділяють місто на дві частини – східну і західну. Не дивлячись на те, що місто зовсім невелике, наявних сил в батальйоні "Донбас" і в додаток їм зведеної роти 93 ОМБр було недостатньо, щоб ефективно контролювати західну частину міста, а тим більш здійснювати штурмові дії через залізничні колії. Потрібна була підтримка. Саме тому 21 серпня 2014 року через селище Грабське в Іловайськ увійшла група батальйону "Дніпро-1", яка підсилила українські підрозділи в місті і допомогла остаточно зачистити західну частину Іловайська. Однак, не дивлячись на наявність опорних пунктів, місто було оточено не дуже щільно і бойовики постійно мали можливість отримувати допомогу з боку Троїцько-Харцизька. Події розвивались дуже стрімко і була потреба в негайному підкріпленні. В той час вже було цілком зрозуміло, що Російська Федерація готує наступ для підтримки майже оточених незаконних збройних формувань. Підрозділи в прикордонному секторі "Д" піддавались потужним артилерійським обстрілам з боку Росії. 22 серпня в Іловайськ на підтримку увійшла частина роти "Світязь", групи батальйонів "Херсон" і "Івано-Франківськ", які налічували близько 30 бійців в кожному підрозділі. На День Незалежності України 24 серпня 2014 року в місто увійшла частина батальйону "Миротворець".
Варто зазначити, що стан української військової техніки влітку 2014 році залишав бажати кращого. Дуже часто техніка виходила з ладу, а в деяких випадках взагалі не мала можливості вести вогонь і була лише броньованим прикриттям для піхоти під час наступів.
Коли, на Вашу думку, настав переломний момент, що суттєво погіршив становище українських воїнів?
Переломним моментом стала ніч з 23 на 24 серпня, коли російські війська перетнули державний кордон України. Це підсилило ворога і значно погіршило ситуацію навколо Іловайська. Росіяни почали захоплювати тилові опорні пункти, які прикривали сектор "Б" з тилу і південних напрямків. Того дня фактично утворилося перше нещільне коло оточення. Усі наступні дні до самого виходу по "кривавому коридору" 29 серпня 2014 року українські підрозділи продовжували тримати позиції і очікували підкріплення. Згодом було отримано наказ на вихід з міста і опорних пунктів навколо Іловайська і рух по узгодженому коридору. Під час виходу обидві колони, які виходили з-під Іловайська були фактично знищені.
Чи можна вважати Іловайськ першим унаочненням реального вторгнення РФ? Чому Росія не виконала надані українській стороні гарантії? Чи є РФ причетною, у випадку Іловайської трагедії, до військового злочину?
Іловайськ не був першим наочним випадком прямого вторгнення російських військ. Окремі російські підрозділи ще з початку серпня діяли на території України в Донецькій та Луганській областях, доказом чого можуть бути випадки знищення сучасної російської техніки. Але під час подій під Іловайськом вторгнення було наймасштабніше. Для того, щоб оточити українське угруповання чисельністю близько двох тисяч військових, потрібна величезна кількість військових і техніки. Сам тому декілька батальйонно-тактичних груп збройних сил РФ вдерлися на нашу територію. Під час Іловайської операції було зафіксовано і оприлюднено найбільше доказів російського вторгнення. На День Незалежності було знищено декілька одиниць ворожої техніки, одинадцять російських десантників потрапили в полон. Згодом було знищено ще кілька одиниць окупаційної технікі, нанесені втрати в живій силі (доказом чому є фото і відеодокази), а також було взято в полон ще близько десяти російських військовослужбовців.
Стосовно гарантій російської сторони, то, як свідчать офіцери, які вели переговори з росіянами, вони відразу вимагали скласти зброю і залишити техніку. Це було умовою виходу по гуманітарному коридору. Варто зазначити, що вихід гарантувався лише офіційним збройним підрозділам України. Добровольчі підрозділи мали залишитись в оточенні і бути або знищені, або передані роззброєними незаконним військовим формуванням в Донецьк.
На вимогу російських військових скласти зброю, керівник сектору "Б" (генерал Руслан Хомчак, авт.) відповів відмовою і, виконуючи наказ керівництва, виходив визначеним коридором. Хто і які домовленості порушив, досі залишається невідомим. Принаймні українська сторона не висувала офіційних звинувачень владі РФ в порушенні домовленостей. Більше того, на наступний день після знищення колон в "кривавому коридорі", полонені російські військовослужбовці були передані російській стороні і повернуті додому.
Скільки, на Вашу думку, загинуло українських воїнів в Іловайському котлі? Чи відповідає це офіційним даним? Як ставитесь до розслідування парламентської комісії на чолі з народним депутатом Сенченком?
Кількість втрат під час Іловайської операції підрахувати остаточно дуже важко. Є втрати поворотні, а є безповоротні. Поворотні втрати – це полонені і поранені. Згідно офіційно оприлюднених даних, більше 400 бійців і офіцерів було поранено, ще близько півтори сотні бійців і офіцерів потрапили в полон. Безповоротні втрати – загиблі і зниклі безвісти. Підрахунок ускладнюється тим, що в той час був певний безлад в документації і важко визначитись з доказами того, чи був той чи інший боєць або офіцер в складі сил АТО під Іловайськом. Також невідомо, скільки бійців і офіцерів згодом загинули від поранень в шпиталях і лікарнях. Тож точну цифру загиблих за час проведення Іловайської операції назвати дуже складно і я не буду цього робити.
Стосовно розслідування парламентської комісії на чолі з Сенченко, то, на мою думку, це єдине розслідування, яке мало і можливості, і мету визначити істину. Були допитані ключові свідки зі складу керівництва ЗСУ. На жаль, розслідування було припинено, а матеріали були додані до засекреченої справи, яку продовжила вести Головна Військова Прокуратура. Як запевняє її керівник Анатолій Матіос, справу вже завершено. Інформація про її передачу до суду наразі відсутня.
То хто ж головний винуватець трагедії: російська чи українська сторона? Чи можливо притягнути Росію до відповідальності, як має діяти міжнародна спільнота?
Той, хто ставить питання: "Хто винний: Росія чи Україна?", взагалі не розуміє про що питає. Події серпня 2014 року – це не бійка між хлопцями в школі, де можна швидко визначити, хто розпочав і хто винний. Це можна швидше порівняти з ситуацією, коли Вашу оселю, яка перебувала під охороною, пограбували. Звісно, що головний винуватець той, хто вчинив злочин і увірвався до Вашої оселі, спричинивши Вам шкоду, але виникають питання також чому охорона не спрацювала? Чому на заклики про напад охорона не вірила, що до Вас вдерлися грабіжники і не вжили необхідних заходів?
Стосовно міжнародної спільноти, то це справа міжнародної політики і дипломатії. Я не можу надавати тут порад, оскільки кожна країна світу захищає власні інтереси. Ті, хто вбачають в діях Росії загрозу, розуміють, що російській агресії необхідно протидіяти. Ті, хто отримують від співпраці з РФ певні бонуси, тим взагалі байдуже на порушення цією країною будь-яких домовленостей. Головне, щоб плідна взаємовигідна співпраця продовжувалась. Особисто я вважаю, що наша дипломатія та міжнародна спільнота повинні довести, що військова агресія і тероризм з боку РФ є загрозою для всього світу. Тому подібні дії РФ загрожують не тільки Україні, а і впливають на міжнародну безпеку, що мала б чітко усвідомлювати й міжнародна дипломатія. Компромісів в цьому питанні бути не може: Росія має відповісти за свої злочини на території України.
Як у Вас з’явилась ідея узагальнити трагічний досвід Іловайська в книгах-щоденниках? Хто Вам допомагав і сприяв у видавництві? Чи всі очевидці погоджувалися надати коментар? І чи змінили Ви власну думку бачення подій в Іловайську, зібравши свідчення і отримавши загальну картинку?
Перша книга була спробою відобразити в книзі власні спогади, враження і залишити світлу пам'ять про мого загиблого командира лейтенанта Дениса Томіловича. Після того, як "Іловайський щоденник" вийшов в світ і почали надходити відгуки на цю книгу, то я зрозумів, що Іловайськ моїми очами – це лише дуже незначна частина загальної історії. Про дуже багатьох в "Іловайському щоденнику" не було згадано, оскільки я не стикався з дуже багатьма учасниками подій. Тоді в мене виникла ідея залишити пам'ять про тих, хто не повернувся. Саме тому я почав збирати спогади бійців про їх загиблих побратимів. Спогад за спогадом почало з’являтися розуміння, що Іловайськ це не лише події в самому місті, а і за його межами. Потроху почала вимальовуватись зовсім інша картина, яку я собі навіть не уявляв. Крок за кроком я вийшов на представників більш ніж 25 підрозділів, спогади яких склалися в єдину картину подій під Іловайськом і в самому місті, яка охопила події, починаючи з 5 серпня і закінчуючи останніми днями прориву з оточення.
Оскільки перша книга вийшла у харківському видавництві "Фоліо", то в мене не було вагань у виборі видавництва, яке надрукує і другу мою роботу. Стосовно допомоги, то тут варто зазначити декількох небайдужих людей, які надавали мені підтримку в цій роботі.
Зокрема, на мою роботу звернув увагу відомий журналіст Юрій Бутусов. Маю зазначити його вагомий внесок в справу створення хроніки Іловайських подій. Юрій допоміг мені фінансово підтримати мою родину, щоб я на фінальному етапі створення книги зосередився виключно на завершенні книги. Окрім того, Юрій знайшов небайдужих людей, які допомогли сплатити професійним фотографам кошти за можливість використання їх фотографій в якості ілюстрацій. Також він допоміг знайти гарного картографа, який створив мапи-схеми до спогадів учасників подій, щоб була можливість більш чітко уявити собі де і що відбувалося. На завершальному етапі Юра також допоміг впорядкувати текст і надав професійні поради стосовно розподілу певних подій на окремі розділи. Маю також подякувати Юрію Бутусову за те, що допоміг влаштувати декілька зустрічей з тими з учасників подій, з якими в мене не було можливості поспілкуватись без його допомоги.
Звісно, що величезну допомогу надавали і самі учасники, надаючи контакти своїх побратимів, яким також було що згадати і розповісти з власного досвіду і додати спогадів. Окрему подяку хочу висловити моєму другу дитинства і хрещеному батькові моєї середньої доньки Сергію Нікітюку, який надав мені можливість отримати власне житло і позичив кошти для придбання автомобіля.
До хроніки увійшли спогади близько півтори сотні учасників, але опитано було значно більше. Не завжди бійці і офіцери йшли на контакт з різних причин.
Стосовно моєї думки про ті події, після спілкування з іншими учасниками подій, то не можу сказати, що мої думки якось змінилися. Я не шукав відповідей на питання хто в чому винен, намагався зібрати спогади учасників, щоб зберегти пам'ять про те, як це було. А відповідь на питання, чому саме так сталося і хто в чому винен, має визначити суд.
Напередодні 5 роковин трагедії виходить художній фільм про Іловайськ. На Вашу думку, чи потрібно це, і як загалом має виглядати політика пам’яті про Іловайськ і російсько-українську війну загалом?
Я з нетерпінням чекаю прем’єру фільму про Іловайськ, оскільки підтримую будь-які, які поширюють інформацію і привертають увагу суспільства до тих подій. Суспільство майже нічого не знає про Іловайськ, оскільки інформаційний простір наповнили лише чутки, плітки, неперевірені факти і відверті вигадки.
Переглядаючи чисельні передачі і документальні стрічки про Іловайськ, я часто ловив себе на думці, що журналісти, аналітики і фахівці різних рівнів не тільки нічого не розуміють про ті події, а навіть не розуміють, про що питають в учасників. Моя мета – покласти край багатьом вигадкам, маніпуляціям і пліткам, які вже міцно посіли в свідомості нашого суспільства. Іловайськ – це найбільш кривава сторінка нашої визвольної війни. Тому має бути гідно висвітлена і надана шана як нашим загиблим побратимам, так і тим, хто повернувся звідти живим.
Павло Лодин, заступник голови ГО "Центр політичних наративів демократії"
Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram