Чернівчанин Валерій Іванов вилікував кохану дружину, коли вона захворіла на астму. Відтоді, як створив для дружини соляну шахту, чоловік працює інженером-метрологом Чернівецької обласної клінічної лікарні. Ця шахта допомогла його коханій врятуватися. Минуло вже більше 30 років, а Тетяна Іванова цілком здорова.

"Зберегти якнайдовше ту мить, коли ми все ще разом, – думалося мені постійно відтоді, як Тетяна захворіла, – розповідає Валерій Іванов. – Не допомагало вже нічого. Ми тоді всі можливі методи використали. Їздили навіть за кордон, та марно. Лікарі розводили руками і готували до гіршого. Тоді я вичитав у якійсь книзі (як ми лише не шукали порятунку), що від астми допомагає процедура дихання сіллю.

На соляну шахту перетворив звичайний підвал

Валерій Іванов вирішив створити соляну шахту для дружини. Для соляної кімнати виділили підвальне приміщення обласної клінічної лікарні у Чернівцях. Чоловік власними силами та за власні кошти перетворив підвальне приміщення на соляну шахту.

Тетяна – медик за професією. Тому за домовленістю з лікарями одразу ж перейшла працювати в соляну шахту, де й мала змогу постійно дихати вологим повітрям.

– І сталося диво, – розповідає пан Валерій. – Дружині почало ставати краще, а напади астми стали рідшими. Нині вона абсолютно здорова. Навіть важко повірити, що тоді отримала другу групу інвалідності.

Нині пан Валерій, фізик за освітою, працює разом із дружиною в обласній лікарні. Окрім соляної шахти, подружжя створило кімнату, де хворі дихають листям евкаліпту, календули та м’яти.

– Тішить, що, прагнучи зберегти кохання, зміг допомогти багатьом іншим хворим людям, – підсумовує Валерій Іванов. – Багатьом допомогло і зараз допомагає лікування у нашій соляній шахті.

Незважаючи на те, що працюють пліч-о-пліч, чоловік та дружина запевняють, що не дозволяють одне одному набриднути. "Він не постійно сидить на роботі", – жартує пані Тетяна. "Коли вона мені набридає, йду в інший кабінет", – відповідає, посміхаючись, пан Валерій.

– Насправді ж ми не встигаємо скучити одне за одним, бо постійно контактуємо, – каже Тетяна Іванова. – А коли немає коханого поряд, відчуваю, що чогось не вистачає.

У парі закохані вже майже 50 років. І досі пан Валерій пише дружині вірші та готує найсмачніші страви.

– Кухня – моє царство, ні дружину, ні дочок туди не впускаю, – підсумовує чоловік. – Готую найрізноманітніші страви. Дружина хвалить, що смачно.

– Він такі вірші чудові пише, – каже пані Тетяна. – Я всі їх зберігаю. Назбиралося б, мабуть, на товсту книгу.

"Старшу доньку назвав на честь дружини"

І в Тетяни, й у Валерія батьки – військові. "Ми народилися в різних країнах, – розповідає жінка. – Я – в Німеччині, а Валерій – у Росії. Але виросли у Чернівцях, жили в одному будинку. Та по-справжньому звернули увагу одне на одного, коли Валерій повернувся з армії".
Це сталося взимку, коли Тетяна з подружками, а Валерій із друзями пішли кататися на ковзанку в парку Шевченка.

– Коли побачив Тетяну на ковзанці, щось у серці прокинулося і я почав до неї приглядатися, – зізнається пан Валерій. – А вже через рік зустрічей ми одружилися. Тетяна подарувала мені трьох донечок: старшу Тетяну і близнят Світлану та Надію. Старшу донечку я назвав на честь дружини.

Молодші близнята народилися семимісячними. Це сталося 10 листопада, коли в Радянському Союзі святкували День міліції.

– Донечок народила передчасно, бо 7 листопада був мітинг і я разом з усіма крокувала Соборною площею, – пригадує Тетяна Іванова. – Згодом відчула біль і потрапила до пологового будинку.

– Того дня мені зателефонував лікар і сказав: "У вас уже є двоє донечок", – продовжує Валерій Іванов. – А я собі думаю, що старша донечка і немовля, а лікар мені заперечує, що народилися близнята. То я тоді від щастя почав жартувати. Кажу, вимкніть світло, бо вони на світло вилазять... А насправді був надзвичайно щасливий.

На той момент Іванови жили у квартирі з батьками.

– Нам так хотілося мати окреме житло, то я спробував у зв’язку з народженням близнят випросити квартиру, – розповідає Валерій Іванов. – Дівчата народилися у День міліції. То я вирішив одну назвати Гаїна (від рос. "госавтоинспекция"), а іншу Оруда (від рос. "отдел регулировки уличного движения"). А листа з подібним повідомленням хотів надіслати тодішньому міністру внутрішніх справ.

Але дівчаток подружжя назвало на знак своєї "світлої надії", як розповідає пан Валерій, отримати квартиру Світланою і Надією.
– Квартиру ми справді отримали, бо мали вже трьох дітей, – каже Валерій Іванов. – Тут у любові і злагоді живемо й нині.
Марина КОРПАН