54-річна чернівчанка Наталія Вовк, якій у дитинстві поставили діагноз ДЦП, закінчила школу із золотою медаллю, факультет іноземних мов ЧНУ із червоним дипломом. Вона працювала перекладачем і займалася репетиторством.

Коли ми навідалися до Наталії додому, то застали її в кріслі за комп’ютером. У шафі – сотні словників, зібрання класиків, чимало книг англійською мовою.

– Набираю нарис про священика Романа Сухолиткого, який зі своєю сім’єю опікується мною, – пояснює пані Наталія. – Цей комп’ютер мені подарували отець Роман зі своїм братом Петром. Ці святі люди після смерті мами стали моєю родиною.

"Мама присвятила мені все життя"

Наталія просить подати їй альбоми, показує фото мами Юлі й тата Володимира. "Бачите, які вони були гарні. Спочатку наша сім’я проживала у Львові. Тато був військовим, а мама – начальником обчислювального центру МВС, – усміхається жінка. – Батьки оточили мене такою любов’ю, що я ніколи не почувалася хворою. Коли відомий професор поставив мені діагноз ДЦП, батьки тяжко переживали. Мені здається, що саме це стало причиною ранньої смерті тата в 32 роки. Залишившись молодою вдовою, мама не вийшла вдруге заміж, а все життя присвятила мені. Вона робила все для того, щоб я почувалася щасливою, і намагалася вилікувати мене. Ми ніколи навіть не сперечалися з мамою, бо дуже любили одна одну".

"За рік закінчила три класи"

Наталії не було й трьох рочків, коли вона навчилася читати. "Я була дуже здібною дитиною: швидко все запам’ятовувала, знала напам’ять багато віршів, – розповідає жінка. – Якось мені подарували буквар. Відкрила першу сторінку, а там – кавуни, автобус. Почала одразу ж називати букви. А через три місяці вже прочитала весь буквар. Ще до школи почала читати романи, знала таблицю множення, писала вірші. Вчителька побачила, що я все знаю, і перевела мене в другий клас. За рік я закінчила три класи. Школу закінчила в 16 років із золотою медаллю. Найбільше мені подобалася англійська мова. Мама дуже хотіла, щоб я здобула вищу освіту. Тому я вирішила вступати на факультет іноземних мов Львівського університету. Але в мене не захотіли приймати документи, мотивуючи тим, що в них ніколи не було студентів із ДЦП. Тоді мама поїхала в міністерство й все-таки добилася, щоб взяли документи. На іспит мене вели чорним ходом, щоб інші не бачили. Спеціально поставили четвірку – і на цьому все закінчилося".

Зате в Чернівецькому університеті Наталію прийняли з радістю. "На першому екзамені мені поставили п’ятірку, і я вступила як золота медалістка. На пари доводилося їздити зі Львова потягом через кожні два тижні. За шість років я тільки раз пропустила навчання. Мої конспекти переписували всі однокурсники. У мене були одні п’ятірки. Університет я закінчила із червоним дипломом. Після цього вступила ще на київські державні курси, де вивчила німецьку мову. Отож знаю дві іноземні мови".

"Бог послав мені люблячу родину"

Спочатку Наталія працювала перекладачем на заводі. "Перекладала технічну документацію, яку мені приносили додому, – пригадує жінка. – А потім влаштувалася в медінституті. До мене приходили доценти й професори, просили перекласти матеріали, консультувалися зі мною. Було багато роботи, а зарплата мала. Тоді я зайнялася репетиторством – навчала дітей англійської мови. Заробляла удесятеро більше. П’ять років тому не стало мами. Я залишилася зовсім одна. Та Бог послав мені надзвичайно добру людину – отця Романа, який піклується про мене. Він часто навідується, приносить продукти, одяг. Можу сказати, що я щаслива людина, бо Господь дав мені люблячу родину: отця Романа, його брата Петра, їхню маму Марію. Якби всі люди так переймалися проблемами знедолених, то всім легше жилось би на світі.

– Я радила б людям із ДЦП не опускати руки, а намагатися знайти своє місце в цьому житті, – каже Наталія. – Ми теж люди, тільки трохи інші. Але це не має заважати нам бути щасливими. 
Надія БУДНА

Iз нарису Наталії Вовк
Невиліковна хвороба скувала мої руки та ноги. Я не можу зробити самостійно жодного кроку чи з’їсти шматок хліба. Все робила для мене моя мамуля Юля. Її материнське серце обливалося кров’ю, коли вона замислювалася над тим, що буде зі мною, її коханою донечкою, коли її не стане. Вона любила смачно готувати, вигадувала якісь вишукані страви, аби я могла скуштувати їх, поки вона була жива. Мамуля дала мені дві вищі освіти з тією метою, щоб я могла заробляти собі на шматочок хліба. Все своє життя вона присвятила моєму вихованню, освіті та лікуванню, виконанню всіх моїх бажань. Моя мила мамуля. Як мені зараз тебе бракує. Бракує твоєї ласки, твоєї посмішки, твоєї святої науки. Прости мені за те, що я не змогла тобі дати належного догляду, який ти колись давала мені… Прости мені за все і будь спокійною за мене…