На Колимі у вишиванці грав на скрипці

На скрипках, змайстрованих 87-річним буковинцем Орестом Моргочем, грають у всьому світі. І в кожному інструменті звучить частинка його душі.

Скрипковий майстер, Почесний громадянин Кіцманя, засновник в області Української Гельсінської спілки... Кожен день Орест Моргоч проводить у своїй майстерні – cтворює скрипки. Якщо глянути в очі майстра – у них багато болю. Чоловік згадує про пережите в Колимі й із болем розмірковує про сучасну Україну.

"Мене врятували мамині молитви"

Майстерня знаходиться в старенькій буковинській хатинці посеред родинного маєтку пана Ореста. У майстерні всюди сотні інструментів, на столах – заготовки скрипок, на стіні – ікона...

– Зробив за життя приблизно 80 скрипок. Про це мріяв із дитинства, – усміхається Орест Моргоч. – Пригадую, мати часто сварила, бо я навіть у неділю намагався щось розпилювати, майструвати з дерева. А у вісім років єврей Ірі Розенкранц навчив мене нотної грамоти. Як почав грати на скрипці, дедалі частіше запитував себе: "А як ця скрипка грає? Звідки іде такий гарний звук?" Із роками я навчився майструвати скрипки, але дорогою до своєї мрії пережив і війну, і Колиму.

Чоловік змовкає... А потім пояснює, що нижню деку робить із хвилястого явора, а верхню з ялиці. Насправді доки говорить про це, збирається з важкими думками. Дивлюся, як він стискає в руках майже завершений інструмент. Його пальці – викручені від важкої роботи. Цікаво, чи знають скрипалі, які грають на буковинських скрипках в Італії, Іспанії, Німеччині чи Канаді, про долю скрипкового майстра?

– Коли випробовую нову скрипку – ніби народжується дитина. У кожній скрипці – моя історія, – зауважує Орест Моргоч. – А на скрипці й у вишиванці я грав навіть на Колимі... Пригадую, як мама вступила в колгосп, то прислала мені в Порт-Артур (нині – місто в Китаї, а колись російська та радянська військово-морська база, – авт.) листа. Просила, щоб командир написав на мене хорошу характеристику. Командир нашого полку навіть не листа, а одразу похвальну телеграму надіслав. Мама віднесла її в міську раду. Але там, у міській раді, написали, що я – куркульський син, сім’я тікала в Румунію, що нібито був у гітлерюгенді (нацистська молодіжна організація в Німеччині, – авт.)! Але ж у нас тут навіть не було такої організації! Мене викликали в штаб, допитували вночі. Мовляв, я – шпигун... А до всього цього мама знайшла брата в Канаді й дала йому мою адресу. Дядько написав мені листа, запросив у Канаду... Мені дали 15 років і відправили на Колиму.
Чоловік добре пригадує, як його привезли в бухту Пьострая.

– Коли нас вивели із трюму, я оглянувся. Червень, а всюди лежить сніг, – ділиться спогадами Орест Миколайович. – Велика пустинна місцевість, і тільки колюча огорожа в ній... Спочатку мене відправили на рудник добувати олово. Працював у четвертій дільниці на самій вершині гори. Критична була ситуація: я думав, що звідки мені повернення немає. Але якось через півроку нас вивели до брами й запитали, хто має освіту хоча б вісім класів. Я вийшов зі строю, бо закінчив Чернівецьку гімназію. Мене забрали й запропонували намалювати зразок рудникової породи. Я намалював, і мене відправили в селище Вільне, звільнили від конвою. Я не міг повірити: усе ходив і оглядався, де конвой?! Напевно, мене врятували мамині молитви...

Тоді Орест Моргоч потрапив у геологічну розвідку. З’явилася надія, що виживе.

– А якось сталося свято, – усміхається дідусь. – Мені потрапила до рук японська скрипка, і я почав грати в любительському оркестрі. А із часом мама прислала мені скрипку свого брата й вишиванку. Скрипочка вуйка Василя була австрійська, фабрична. На цій скрипочці я й колись навчався грати в єврея Розенкранца... Із того часу я постійно жив надією. А надія там, на Колимі, – це була коштовність.

"Але чому вбито національний дух?"

На Колимі гру пана Ореста на скрипці часто слухав колишній директор школи в Ленінграді Микола Єршов. Якось він сказав: "Ти довго тут не будеш. Ти поїдеш. Буде амністія". Справді, 1954 року чоловікові зняли половину терміну, бо після смерті Сталіна тривали амністії.

– Часто згадую людей, з якими жив у бараці, – зауважує пан Орест. – Це були дуже розумні люди, політичні в’язні. Наприклад, був серед нас єврей, який сидів по ділу Горького, тобто по штучній справі. Коли він звільнився з табору, то... побудував двоповерхову лікарню. Усі зеки працювали на його будівництві без платні – вони розуміли, що це для них... А ще часто пригадую колишнього радянського генерала, який одночасно, за видумкою НКВС, був англійським шпигуном.

– Як ця система буде далі існувати? – якось запитав його сумно.

– Оресте, я тобі скажу й більше нікому не скажу, – він заговорив до мене, хоча завжди був мовчазним. – Я ніби сиджу на березі та й дивлюся, як тоне корабель. Він обов’язково потоне. Такі репресії, як радянські... Не знаю, чи я вийду звідси, але система рухне. Він та його друзі були з нещасних, але зі згуртованих в’язнів. Так, вони були з тих на Колимі, у яких була віра, тільки вони не знали, чи доживуть до того, у що вірили.

1954 року Орест Миколайович повернувся в Кіцмань. Не одразу взявся за скрипки. Життя було непросте...

– Після Колими треба було на шматок хліба заробляти, – каже дідусь. – Влаштувався акордеоністом у Будинок культури, але грав місяць, не більше. Чому? Та якось заграв фокстрот, а то ж фашистське... Не знаю, що це зі мною було – просто грав музику. Одразу підійшов райкомівець, мене вигнали...

Постійно, доки чоловік говорить, біля нього сидить дружина Любов Григорівна.

Запитую у них: "А що сьогодні вас найбільше засмучує?"

– Не відомо, як навести лад у державі з нашим людьми, – зізнається пан Орест. – У Центрі та на Сході... Ну, немає нічого, немає патріотичного руху. Стільки років під ярмом, ну що ти тут скажеш?! Ну от скільки я говорю з людьми на Полтавщині, а все пригадую 1992 рік. Тоді в одному із полтавських селиш запитував: "Де український прапор?", а мені відповідали, що його вкрали. Доки це слухав, нищив фанеру з Леніним... Просив людей бути не націоналістами, а просто патріотами. А у відпопідь почув: "А чому у нас немає таких людей, як ви?"

Чоловік змовкає, ніби намагається щось казати. Раптом помічаю, що він плаче.

– Я не знаю, чого це я на старість почав плакати, – втирає сльози Орест Миколайович. – Я хотів сказати, що дуже цікавлюся Шевченком, історією України. Ось що нас турбує із дружиною – це те, яким пророком був Шевченко! "Сини мої на чужині, на чужій роботі"...

Чоловік знову змовкає – тільки й втирає сльози та й стискає в руках скрипку.

– Чому так? – запитує дідусь. – Українці – дуже щирі, розумні, неповторні люди... Але чому вбито національний дух?...
Валерія Чорней