87-річна Наталія Качало була вчителькою кіноактора і режисера Івана Миколайчука. Про свого відомого учня жінка пригадує з особливою теплотою і любов’ю.
Наталія Іллівна проживає у рідному селі Миколайчука Чортория на Кіцманщині, де їй виділили квартиру при місцевій початковій школі. Коли ми завітали до старенької, застали у неї двох дівчат. "Це учениці, які допомагають мені. Двічі на тиждень приходить соціальна працівниця. Я залишилася сама: ні сім’ї, ні родичів, – тяжко зітхає пані Наталія. – Я сердечниця, не могла мати дітей, тому заміж не виходила. Жили удвох із мамою. А коли її не стало, залишилася одна. Доживаю віку в цій квартирі при школі, отримую малу пенсію. Мене запрошують в пансіонат для самотніх пристарілих людей, але я не хочу туди йти. Доки ще можу зварити їсти і доглядати за собою, хочу бути вільною".
"Такий у мене є цікавий хлопчик – усе хоче знати"
Наталя Іллівна виходить, спираючись на паличку, надвір, сідає на лавку.
– Моя мама Катерина Миколаївна, 1895 року народження, була першою вчителькою Івана Миколайчука. У мене зберігається дерев’яний орел, якого Іван колись подарував мамі. Я майже виросла в школі, тому теж вирішила стати вчителькою, заочно закінчила педагогічний інститут. Коли Іван Миколайчук навчався вже у Брусницькій школі, я викладала там українську і німецьку мови, – пригадує старенька. – Семеро Миколайчуків із десятьох дітей пройшли через моє серце: Іван, Микола, Маруся, Ганнуся, Юра, Михайло, Іванка. Усі вони навчалися у мене. А в Ганнусі я ще й була класним керівником.
Івана знала із його семирічного віку, коли він пішов до першого класу, який вела моя мама. Вона одразу дуже його полюбила. Розказувала мені: "Такий у мене є цікавий хлопчик – все хоче знати. А який співчутливий – жаліє навіть героїв книжок". Якось мама читала учням оповідання Василя Стефаника "Кленові листки". У ньому розповідається про жінку, яка під час війни йде з маленькими дітками, і її вбиває куля. Жінка лежить мертва, а дитинка обіймає її і плаче. Іван після того бігав на всіх перервах за мамою і запитував: "Катерино Миколаївно, а куди ті дітки подінуться? До кого підуть? Вони сирітками залишилися?" Мама не могла його заспокоїти. Така тонка була в Івана душа, що змалку переймався людським болем.
А ще був такий випадок. Коли Іван навчався у другому класі, до школи прийшов із перевіркою завідувач райвідділу освіти. Звали його, як і Миколайчука, Іваном Васильовичем. Був він у мами на уроках, усе йому дуже сподобалося. Зібрався вже йти, аж тут підходить до нього Іван і просить: "Ви ще побудьте у нас, ми вам заспіваємо". Той підняв Івана на руках вгору, поцілував і засміявся: "Такої дитини я ще не видів. Здебільшого учні бояться перевіряльників, хочуть, щоб ті швидко пішли. А цей страху не відчуває. На цю дитину чекає велике майбутнє". Ніби напророчив тоді.
"Найбільше
любив літературу"
– А яким учнем був Іван Миколайчук? – цікавимося.
– Це була звичайна сільська дитина, – запевняє Наталія Іллівна. – Та найбільше мене дивує те, що в такій незаможній багатодітній сім’ї виріс хлопчик із такими широкими поглядами на життя. Вже в дитинстві навколо нього була така добра аура, він так любив людей, що ця любов била в нього через край. Усі – від малого до старого – відчували його щирість і доброту. Якась у нього була уява – не така, як в інших дітей. Найбільше Іван любив українську літературу, подобалися йому історія та географія. Читав багато книжок і розповідав про те, що його найбільше вразило. Був вродженим коміком. Якось пішов із хлопцями до сусідки, а вона пригостила їх паляничками. Іван відмовляється: "Дякую, я не голодний". Та коли подивився, що всі їдять, каже: "Якщо ще раз мене попросите – візьму".
– Родину Миколайчуків я добре знала. Це були справжні українці. А в ті роки патріотизм міг загрожувати великими неприємностями, – говорить пані Наталія. – Моя мама радила мені: "Наталко, зверни увагу на Миколайчуків, бо їхні батьки дуже розумні та щирі люди". Жили вони дуже тяжко. Треба було прогодувати десятьох дітей. Батько не хотів йти до колгоспу, то в них забрали все поле – навіть на грядки не залишили. Мама доглядала за дітьми, а чоловік працював на залізниці. Від тяжкої праці батько помер молодим.
"Обоє з мамою плакали"
– Мені пощастило грати з Іваном у виставі "Безталанна". Йому тоді було 12 років, і це був його перший виступ на сільській сцені, – запевняє Наталія Іллівна. – Я виконувала роль дуже сварливої свекрухи, а Іван – мого свата. Намастили йому сажею обличчя, одягнули в старе дрантя, на голову – великий капелюх. Іван постійно повторював: "Як я служив на Кавказі…" А я йому: "Носишся із тим Кавказом, як дурень зі ступою" (сміється, – авт.). Ми про це пригадували з Іваном під час зустрічей. Він постійно брав участь у художній самодіяльності: співав, танцював. Після восьмого класу поїхав до Чернівців вступати до музичного училища. Поклав у валізу чисту сорочку, одягнув батьків картуз. І хоча навіть не знав нот, його все-таки прийняли. Коли Миколайчук знімав свій фільм "Така пізня, така тепла осінь", сказав мені: "Я так зіграю, що жодна людина в залі не залишиться байдужою".
– У моєї мами з Іваном Миколайчуком були особливі, надзвичайно теплі стосунки. Коли він приїжджав до села, завжди заходив до нас, книжки приносив. Часто приводив письменників і кореспондентів із Києва та Чернівців, щоб брали в мами інтерв’ю. Ми готувалися до його приїзду, накривали на стіл. Для нас це було велике свято. Для мами він був ніби сином, а для мене – братом. Хатка наша була маленька, матеріальні умови – не дуже. Та Іван все одно любив сидіти в нас, казав, що йому тут добре. Жалівся мамі, що в Києві не почуєш жодного українського слова, що його переслідують, не дають зніматися. І вони обоє плакали… Мама казала йому: "Іванку, немає більшого суду, ніж Божий. Колись вони всі поплатяться за це". А він відповів: "Доки вони поплатяться, я вже плачу". Дуже тяжко все переносив. Захворів, пенсію не дають, ролей немає… Марія продавала останні цінності, щоб його врятувати. Через ці муки Іван так рано пішов із життя, а міг би ще багато зробити… Правду кажуть, що генії живуть після смерті, а за життя їх не хочуть знати. Він горів, наче та зірка: дуже яскраво, але мало. Я написала про Івана: "Іване, Іване, чому ти так рано пішов від нас назавжди? Чи ми ж тебе не любили, але не змогли вберегти…"
Надія БУДНА
