«Робота хороша, зарплата вчасно…»

Людмила Мельничук – листоноша поштового відділення №5 (проспект Незалежності). Щодня з 10-15-кілограмовою сумкою вона, як і її колеги, розносить пресу й пенсії.

Об 11.00 у пані Людмили щодня починається робочий день. Підписує газети відповідно до маршруту, розкладає листи, сором’язливо посміхається: "Та що про мене писати..."

Виходимо з відділення. Прошу потримати сумку листоноші. "О, це ще легка, – легко підхоплює вона сумку. – Найбільша – у четвер та п’ятницю. Якось зважували – 15 кілограмів. Із них два-три кілограми – реклама".

"На будинок з 80 квартир кидаю до п’яти листів"

Назустріч йде бабуся. "Наша поштарка – найкраща, так і напишіть", – інструктує вона мене, дізнавшись, що "із газети".
Пані Людмила тим часом відчиняє кодові замки під’їздів, завченим рухом вкладає газети в скриньки. На п’ятому будинку запитую, як вона запам’ятала так багато комбінацій цифр кодів. Лише плечима знизує: "А що в цьому дивного?"

Виймає із сумки газету. Уже з першої сторінки – рецепти лікування: від радикуліту до раку. У наступному будинку – уже журнал, і знову з рецептами. Такі видання дуже популярні серед пенсіонерів.

– У 70-му будинку найбільше передплачують газету "Молодий буковинець", – показує п’ятиповерхівку. – Серед пенсіонерів найпопулярніші місцеві газети й лікувальні.

Двоє бабусь передплачують газети румунською мовою. Школа – наукові. Також передплачують "Здоров’я дитини", "Автобазар" та інші. Видання про дачу, город також дуже популярні.

– А листи? – цікавлюся.

– Наше покоління й літні люди ще пишуть. На будинок з 80 квартир кидаю до п’яти листів. Дівчата отримують листи, листівки. Пенсіонери ще пишуть одне одному.

– А посилки?

– Уже не надсилають, як раніше… Найбільше – до в’язниць відправляють. Також молодь отримує замовлені через Інтернет товари. Садоводи замовляють насіння, вчителі – книги, журнали. Висилають і продукти. В однієї жінки син живе в Криму й пише, що скучив за буковинською їжею. То вона відправляє йому сало, бринзу, кукурудзяне борошно на мамалигу.

Заходимо до під’їзду. Кудлатий песик незрозумілої породи збирається загарчати й одразу ж... передумує – побачив пані Людмилу. Жартую, що її навіть собаки впізнають.

– У мене на ділянці майже немає собак, – каже. – Є один… Породистий, вихований, не гавкає... Якщо трапляється злий – його зачиняють. Усі думають, що робота листоноші легка. Розніс газети, пенсію – і все. А оце йдеш ділянкою, поговорив, запитав, як здоров’я, – і вже вечір. Робота для нас – другий дім.

Є самотні бабусі. Плачуть... В однієї син помер, онук – за кордоном. Залишилася сама, плаче... Сяду з ними, поговорю, заспокою.
Інша вже й не підводиться. Не впізнає мене. Їй кажуть: "Це листоноша". А я ще пам’ятаю, як приходила, а вона посміхалася, розмовляла…

"Скажу кілька слів лагідних, втішу"

Розповідають літні люди про своє життя. Пишаються онуками. Ветеран війни розповідала, як воювала, показувала листівку про свою роту. Такі історії розповідають, що заслухаєшся.

– А примхливі є? – допитуюся.

Людмила відповідає, що в неї всі клієнти – хороші. Кажу, що не вірю...

– Є такі, які забувають, що... уже отримали пенсію. Отримала жінка пенсію в другій половині місяця, за два дні – знову приходить: "Дайте мені пенсію". Ми показуємо відомість, підпис, а вона: "Ні, це не я розписалася". Учора прийшла бабуся. Вранці отримала пенсію, а ввечері: "Я за пенсією". Показую свідків, вона каже: "Не може бути". Нарешті пішла: "Ну добре, нехай так і буде". Не приходить більше: значить, знайшла гроші вдома... Вже звикла до таких ситуацій. А як лише влаштувалася на роботу... Переконую, що отримала людина пенсію, а вона – що це не її підпис. Я їй: "Йдіть здавайте на експер­тизу". Як діти вони... Діти вгору ростуть, а пенсіонери – вниз, як кажуть. І з тими, і з тими лагідними треба бути...

– Трапляється, що вкинемо газету, а хтось витягне. Кажуть, що ми не вкинули. Сьогодні телефонували. Я кажу, що принесла. "Немає". Кажу, що куплю й принесу газету. За кілька хвилин телефонують: "Мені повернули газету. Хтось із сусідів узяв, почитав і повернув". Завжди винен листоноша. Вкрали, а спробуй доведи, що ми вкинули.

– А чому іноді газети пізніше приносять? – запитую.

– Ми приносимо того ж дня. Хіба щось трапилося. Зламалася машина, наприклад. Тоді – наступного дня. Взимку було важко з дорогами.
Зауважую, що назустріч – лише жінки-пенсіонерки.

– У мене на ділянці більше бабусь… Дідусів мало. І вони зазвичай самі на пошту за пенсією приходять. Пригадую, була пара, завжди чай пропонували, розповідали... А потім дідусь помер. Тепер коли не прийду – бабуся плаче. Самотня: син помер, невістка в іншому районі. Каже, що сумно дуже... На квартиру взяти когось боїться, бо наслухалася історій. Посиджу, поговорю... Не вислухати не можу. Шкода їх. Скажу кілька слів лагідних, втішу.

Пані Людмила розповідає, як літні люди на її ділянці хочуть, щоб діти приїжджали частіше...

Останній будинок. Вечір. Прощаємося. Запитую пані Людмилу: "Про що мріє листоноша?" Посміхається: "Щоб робота була постійно. Бо робота хороша, зарплату вчасно дають". 
Юлія Боднарюк