Чернівчанин Василь Кушнірюк – один із кількох мешканців краю, який отримав таку високу дозу опромінення під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС – 55,4 рентгена.
Він та його друг Григорій Котек були в складі групи, яка гасила пожежу, яка виникла на станції в травні 1986 року й могла викликати вибух ще й третього реактора.
"Перед виїздом
до реактора давали таблетки"
Василеві Давидовичу, який нині на пенсії й працює в приватній фірмі, 54 роки. Нагороджений медаллю "За відвагу на пожежі", орденом "За мужність". Коли відправляли до Чорнобиля, йому було 27.
– 2-3 травня направили на курси з підвищення кваліфікації до Києва. І вже з першого дня групи по 10-15 осіб відправляли до Чорнобиля.
18 травня нас вишикували й оголосили, що прийшла черга їхати. Я і Григорій Котек, з яким разом працювали, товаришували сім’ями, потрапили до цієї групи (60 осіб).
Працювали позмінно (п’ять-шість годин щодня) на станції: виконували профілактичні роботи (мили, вичищали територію). Жили в гуртожитку.
– Місто порожнє... Трава й рослини – величезні. Радіація... До речі, у гуртожитку, де ми жили, на вікні був вазон. То коли виміряли біля нього рівень радіації, з’ясувалося, що він "тягне на себе радіацію" – викинули його через вікно...
Небезпеку розуміли, тим паче, що ми вже дізналися, що деякі хлопці, які першими гасили пожежу, загинули.
23 травня вночі нас підняли за тривогою: між третім і четвертим (той, який вибухнув) енергоблоками спалахнула пожежа. Горіли кабелі від четвертого енергоблоку в напрямку до третього. Якби догоріли – міг трапитися вибух ще й на третьому енергоблоці.
Відправили гасити пожежу не всю групу (50 осіб), а відділками по четверо-п’ятеро осіб. Ми були вдягнуті в білі халати, шапочки, респіратори. Перед ви-їздом групи давали якісь таблетки, американські чи які. Вони протидіяли радіаційному впливу. Може, вони нас трохи врятували...
Підвезли до четвертого реактора… Розвалений... Рівно 10 хвилин мали на те, щоб гасити пожежу. Наша група мала протриматися, доки не під’їде підмога. До їхнього приїзду ми вогонь вже пригасили. До речі, про цю пожежу інформація з’явилася через роки.
У госпіталі "промили"
– Кожен мав індивідуальний дозиметр. Після всього зняли показники: я отримав 55,4 рентгена. Основну дозу отримали саме під час пожежі 23 травня, бо коли зайшли до машинної зали, яка знаходилася між четвертим і третім реакторами, то прилад, розрахований на 200 рентген на годину, зашкалював: який там був рівень радіації – важко сказати.
– Коли повернулися після гасіння пожежі – одразу в душ. Перевдяглися. Нашу групу посадили в автобус і відправили в госпіталь до Києва. Усі палати вже були зайняті ліквідаторами.
Насамперед нас "промили": дали випити по п’ять літрів води, прочистили шлунок. Пояснили: щоб максимально вивести пилюку, яка осіла всередині.
Почувалися ми нормально. Посилено харчувалися: м’ясо, риба, крабові палички, яких ми в Чернівцях тоді ще не бачили. Видавали червоне вино "Каберне" – приносили до палати. Щоправда, потім почалися зловживання, і вино заборонили.
Василь Давидович розповідає, що в лікарні вони перебували два тижні. Медики спостерігали за реакцією організму на опромінення: постійно визначали рівень лейкоцитів та тромбоцитів. Повернулися до Чернівців. Через півроку з’явилися зміни в крові, і знову скерували до Києва в госпіталь.
– Ліків від радіації ж немає… Лікування полягало у підтриманні вітамінами. Щороку відтоді обстежуємося.
Василь Давидович на запитання, чи правда, що в зоні ліквідатори, щоб усунути відчуття страху, активно вживали алкоголь, відповів, що зловживань не було, але вживали.
– То було приховано, бо за цю справу могли покарати. Не зловживали, потроху. Лікарі потім підтвердили, що якщо в організмі людини є алкоголь, вплив радіації зменшується. Наприклад, той самий Телятніков, який гасив пожежу, скільки ще жив, хоча дозу опромінення отримав величезну. Але він приїхав на станцію із дня народження... Коли біда і тобі кажуть, що може допомогти, мусиш вірити. По-перше, не зашкодить, а може, і допоможе...
Через рік після того, як пан Василь приїхав із Чорнобиля, у них із дружиною народилася ще одна донечка.
– Коли жінка завагітніла, ми почали хвилюватися, що ж буде, як воно буде. У київському госпіталі радилися із професором. Він сказав: "Якщо жінка здорова – буде все нормально". Слава Богу, меншій доньці 25 років – усе нормально. Старша донечка – дитячий лікар. Маю 1,5-річного онука й семирічну онучку.
Пам’ятаю про Чорнобиль, звичайно… Чи поїхав би ще раз, володіючи цією інформацією про небезпеку, яку знаємо нині? Якби треба було, поїхав би...
Юлія Боднарюк
