Мешканець райцентру Герца 92-літній Олександр Голофаст приніс до редакції "МБ" книжку військового кореспондента Юрія Жукова з документальними спогадами про визволення Чернівців. Про війну й сам Олександр Семенович – учасник бойових дій, ветеран та інвалід війни першої групи – може розповісти дуже багато, бо воював із першого до останнього дня, горів у танку, дійшов до Берліна. Нагороджений медалями "За бойові заслуги", "За відвагу", орденом "Червоної Зірки"… Нині дідусь проживає зі старшим сином, тішиться онуками та правнуками. Любить працювати на городі. Багато читає – і без окулярів (!).
"Дуже хотів їсти"
– Я народився на Дніпропетровщині 1920 року на Велик-день. П’ятого травня мені буде вже 93 роки, – чоловік витягує з кишені паспорт. – Матері своєї не пам’ятаю: вона померла, коли я був ще маленьким. Батько одружився вдруге. Мачуха мене не любила, знущалася з мене. Коли тата не стало, вона мене здала до дитячого будинку. Досі пам’ятаю голодний 1933 рік. Дуже хотів їсти. Нам в інтернаті давали по скибочці хліба й ложку каші. Потім влаштувався працювати на мостовий завод у Дніпропетровську. Стало трохи краще, уже міг наїстися хліба. 1940 року мене забрали до армії. Служив у 10-й танковій дивізії Київського особливого військового округу. Розміщувалися ми у Львові. Нас добре годували, давали й м’ясо, і рибу. Хотів, щоб так тривало довго.
Але через рік почалася війна. "Я воював від першого й до останнього дня, – Олександр Семенович простягає витяг з архівних документів, який підтверджує, що він брав участь в обороні Сталінграда й нагороджений медаллю. – Був танкістом, тому завжди перебував на передньому краї. Нас кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Бачите, які в мене обгорілі лице й руки (показує, – авт.). Досі сліди залишилися. Це я горів у танку 1941 року на Полтавщині. Мене непритомного витягнули автоматники, а через кілька хвилин танк вибухнув. І всі з мого екіпажу загинули. Один я врятувався. І знову пішов воювати".
"Їдемо й прощаємося один з одним"
Захищав Олександр Голофаст і Москву 1941 року. "Німці були від столиці за 12 кілометрів. Дивилися на Москву в бінокль і вже уявляли собі, як маршируватимуть на Червоній площі, – каже чоловік. – Наші танки тоді стояли біля Тули, де розташовувалися військові заводи. А четвертого грудня ми разом із Сибірською дивізію, до якої входили мисливці, рушили на захист Москви. Це був перший наступ Червоної армії..."
Олександр Семенович проїхав своїм танком аж до Берліна. "Десь третього-четвертого травня 1945 року наш 47-й само-хідний танковий полк отримав наказ підтримувати піхоту, яка наступала на Рейхстаг, – пригадує колишній танкіст. – Навкруги цієї будівлі були закопані "тигри", а між ними – великі залізні колби. Їдемо й прощаємося один з одним. Крізь отвір у танку я бачив, як троє наших піхотинців несли червоний прапор. Пізніше дізнався, що одного з них убили, а двоє прорвалися й встановили цей прапор над Рейхстагом. Під’їжджаємо ближче, а німці виставили через вікно біле полотнище. Повідомляємо про це по рації командиру частини, а він наказує нам: "Вогонь не відкривати!" Охорона Гітлера, до якої входило майже півтисячі військових, вийшла з будівлі й склала перед піхотою зброю. Рейхстаг із сірого каменю видався нам дуже великим і грізним. Розповідали, що в ньому було понад 550 кімнат. А восьмого травня підписали договір про капітуляцію. Це була така радість, що не розказати! Дев’ятого травня ми святкували Перемогу: кричали, стріляли, обіймалися…"
"Поїхав до товариша на Буковину"
Мобілізувався Олександр Семенович з армії через рік після закінчення війни. "Скрізь розруха, голодно та холодно. Мені не було до кого повертатися: ні батьків, ні родичів, – сумно зітхає чоловік. – Але в мене був гарний товариш із Буковини – із села Южинець на Кіцманщині. Він запропонував: "Поїхали до мене". І я поїхав до нього через тисячі кілометрів. Закохався в його двоюрідну сестру Марію й одружився з нею. Пізніше закінчив заочно у Львові технікум зв’язку, працював інженером у Кіцмані. Жили з дружиною добре, виростили двох синів. Але десять років тому її не стало. Загинув і молодший син у 45 років: його вбили на заробітках. Доживаю віку зі старшим сином Іллею, який вже на пенсії. Дочекався онуків та правнуків. Оце і є моє найбільше багатство. Хочу, щоб вони ніколи не пережили того, що я. Щоб не було ні голоду, ні війни. Бо це найстрашніше".
Надія БУДНА
