У березні відомий у Чернівцях отоларинголог Павло Мельник, який лише три роки тому вийшов на пенсію, відзначив 78-річчя.
Розмовою з Павлом Олексійовичем "МБ" започатковує рубрику "Уроки життя". Відомі в Чернівцях люди розповідатимуть про себе, згадуючи випадки та ситуації, які зробили їх мудрішими, допомогли щось зрозуміти, щось змінити...
Мій навчитель – академік АМН, директор Львівського інституту патології, всесвітньо відомий лімфолог Дмитро Деонисович Зербіна. Коли я працював над дисертацією й через п’ять місяців виникли труднощі, хотів припинити працю над нею. Дмитро Деонисович спеціально приїхав зі Львова й вмовив продовжувати писати. Дисертацію я зробив через один рік і вісім місяців – замість трьох років.
Партійців бачив і через вуха, і через ніс. Був консультантом ліксанупру (лікувально-санаторне управління).
Якось викликали до однієї з перших партійних осіб у ліксанупр. Ведуть до апартаментів хворого (він мав там три кімнати, масажний стіл, телевізор, шафи, чарки, рушники...), а назустріч – лікар-дерматолог уся в сьозах (вона порадила йому прочитати про дозування таблеток в інструкції. "Я, читати?!" – розгнівався він). Мені вже кажуть (хтось із його прислужників): "Щоб ти нічого не сказав".
Оглядаю хворого: після полювання, трохи випив, горло... Порадив влити в гортань обліпихової олії. Завідувач облздороввідділу заносить пляшечку з ліками й починає її відкривати. І тут перша особа: "Та ти що??!! Нестерильними руками??? Хочеш заразу внести??!!" Той його заспокоїв, приніс іншу. Відкривав вже тампоном зі спиртом...
Щоб якось згладити ситуацію, завідувач облздороввідділу розповів, що я також люблю сауну. Перша особа тоді поцікавилася в мене, що я п’ю після неї, сподіваючись, що почну радити лікувальні чаї. Я ж фанфароном ніколи не був. Кажу: "Як є – то коньячок, як немає – горілочку". Він аж припіднявся... Потім подумав, поплескав по плечу: "Який руський не любить після сауни трохи горячітєльного". Хотів я сказати, що я не руський, але передумав, зважаючи на його настрій...
Спустився він зі мною до тих трьох кімнат, що йому підготували. Відразу увімкнув телевізор, а трансформатор як загуде! Перша особа як розізлиться, як вирве з розетки дроти... Кричить: "Що це таке??!!" Потім порозкидав рушники, бо здалися йому "непровітреними"... Я лише стояв і дивився на цю ненормальну людину...
Доброю людиною був перший секретар обкому партії Володимир Григорович Дікусаров. Культурний чоловік, вихований. Його старший син був дуже хворий. Помирав. Не міг дихати, треба було класти трахестому. Я приїхав. А до кімнати хворого слід було проходити через їдальню. То сини Дікусарова Володя й Саша вставали, коли я проходив. Запрошували разом пообідати.
Дікусаров був біля сина. Так просто тримався, тепло...
Дієтами новими щороку лякають. Я до цього ставлюся мудро. Хочеш їсти, смакує – їж, але не переїдай. Наприклад, раніше в Трускавці, де лікували каміння в нирках, оселедець був під забороною. А потім і нині – уже дають. Трохи. Або сало: від сала ніхто не гладшає. Якщо з’їв 20 грамів – "на користь" йде лише четвертина.
Горілку вживати можна, зловживати – ні. Хірургам категорично не рекомендую.
Був випадок, коли собі сказав: "Павлуню, ніколи..." Ще молодим поїхав на курси до Тернополя. До травматолога відомого. Хворі його дуже любили.
Прийшли на операцію. Хворий вже лежить. Обробили йодом операційне поле. Діагноз – остеомієліт (інфекційне захворювання кісткової тканини й кісткового мозку). Хірург домив руки, а санітарка йому – гранчака спирту. Одягає халат, підходить до вікна, санітарка подає затискач із цигаркою. Палить... Кидає на підлогу недопалок із затискачем... А з нього вже юшка тече (спирт!).
Хірург просто підстрибує до стола. Розріз... артерія… кров... Асистенти то затисли... Бере долото. Як почав збивати кістку!.. Кров бризкала в обличчя усім… А щоб акуратно, почистити... То був урок на все життя: ніколи... Якщо напередодні я хоч зовсім трохи вживав – наступного дня операції вже не планував.
Крадуть інтелектуальну власність. Маю сім винаходів, з яких чотири патенти. 1988 року подав свій винахід "Спосіб лікування пухлин приносових пазух носа" до Державного комітету СРСР у справах винаходів та відкриттів.
Мені надіслали рішення, де написали, що мій винахід є додатковим (нібито хтось раніше вже подібне вигадав) і авторське свідоцтво на додатковий винахід надішлють. Але номера основного свідоцтва не вказали (того, хто зробив винахід до мене). То чи був цей хтось? Чи винахід просто присвоїли? Тим більше, що мені написали, що про свій винахід мені... заборонено публікувати у відкритій пресі. Щоб не показати, що я перший... Бо нібито мій винахід – таємниця в розробці онкологічної тематики.
Чекав 25 років. Написав нині – не відповіли. Надіслав факсом запит – знову мовчать...
Йдеться не про якусь славу чи ще щось. Для мене важливо, що хоча б у газеті нині напишуть, що я зробив відкриття. Що я зробив це першим.
Покинув палити, вигадавши власний метод. Палив по три пачки на день. 1982 року стало зле, коли оглядав хворого в ліксанупрі. Вони одразу – кардіограму. Вже й палату приготували. Я ж одягнувся й потихеньку вийшов на вулицю. Зловив таксі. Відлежався вдома й сказав собі: "Кидаю палити". Хоча у мене немає сили волі. Але не ховав цигарки від себе: у кожну кишеню поклав по пачці улюблених, порозкладав по всій хаті. У компанії запитують: "Будете палити?" Я їм відповідаю: "Ви – паліть. У мене в одній кишені – БТ, в іншій – інші цигарки, а я не палю".
Усі звикли, що раніше медицина була безкоштовною й лікарі не брали хабарів. Але це не відповідає дійсності, адже люди опосередковано все-таки сплачували за медичну допомогу. І хабарі брали лікарі, але приховано. Хворі давали інколи так, щоб лікар нібито не знав. У місті подейкували, що коли міліціонери з понятим увірвалися до кабінету лікаря для обшуку, лікар хутко зняв із себе халат і повісив його на вішалку. У кишені "шукачі" знайшли 100 крб, від яких лікар відмовився й звинуватив хворого в начебто навмисному хитрому маневрі, щоб підмочити йому репутацію.
Яка моя думка? Коли хворий чи його близькі пропонують якусь винагороду за лікарську послугу, добре ставлення – це не хабар, бо хабар – це гроші або речі, які дають посадовій особі як підкуп, привілеї під час лікування тощо. А причина? Смішна зарплата лікарів! Я проти того, щоб настирливо чекати на винагороду. Лікар зобов’язаний обслужити хворого й про оплату наперед навіть не думати. Бо якщо на першому місці в голові зафіксується не допомога хворому, а думка "що ти з того будеш мати" – втратиш честь і повагу до себе.
Зроби так, щоб хворому кваліфіковано надати допомогу, а ти відчув від того задоволення, а потім, якщо хворий дасть якусь матеріальну допомогу, то добре. А ні – то ні. Бо як думатимеш, що з того матимеш, то воно буде на першому місці, а хворий – уже на другому.
Пенсією задоволений. Але без роботи не можу. Тепер ті "камінці", що я збирав, розкидаю: виїжджаю в села (із групою лікарів православного лицарського ордену Архистратига Михаїла), де надаємо безкоштовну медичну допомогу людям із віддалених районів. За 12 років я надав допомогу більше шести тисячам селян Буковини. Знедоленим і бідним даю безкоштовно медикаменти, одяг, харчі. Розпочав будівництво центру благодійної медичної допомоги в Миговому Вижницького району. Спонсори – заслужені будівельники України В. Г. Мороз, В. В. Мороз, В. І. Карвацький, а землю виділило Берегометське лісомисливське господарство.
Продовжую вчитися й зараз. Вивчаю грунтовно українську мову, читаю медичну літературу, пишу. Бо зупинятися не можна!
Юлія Боднарюк
З ДОСЬЕ "МБ"
Павло Мельник народився 12 березня 1935 року в селі Клішківці Хотинського району. Закінчив Чернівецький медінститут.
Працював на Тернопільщині хірургом, заступником головного лікаря.
1966 року запрошений у спецаспірантуру з отоларингології, через два роки захистив дисертацію. З 1968 року працював асистентом курсу ЛОР-хвороб.
Має понад 140 опублікованих праць, 7 винаходів, 12 книжок.
Павло Мельник – барон православного лицарського ордену Архистратига Михаїла. Нагороджений Патріархом Київським і Всієї Руси-України Філаретом орденами й медалями.
Одружений. Має сина (онколог) і доньку (офтальмолог).
