У березні минуло 10 років від дня смерті Почесного громадянина міста Чернівці, поета, літературознавця, мистецтвознавця, педагога, перекладача, громадського діяча Анатолія Добрянського. Його пам’ятають усі: і ті, хто навчався в ЧНУ, де він викладав на кафедрі української літератури, і ті, хто слухав його блискучі лекції як лектора-мистецтвознавця, і ті, хто нині користується фондами Муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Він зібрав унікальну фонотеку (понад 1500 грамплатівок і касет) та книгозбірню (32 тисячі 296 книг та періодичних видань), на основі якої 2005 року в Чернівцях відкрили Муніципальну бібліотеку його імені.
Зберігається там і книга спогадів про нього – "Буковинський златоуст. Анатолій Добрянський".

На передплату віддавав усю зарплату

"У мене розривалося серце, коли вже з першого поверху філфаку чула його надривний кашель. Не хотілося змиритися, що із цим нічого не вдіяти – закоренілий курець, як кажуть у народі, біду розуміє, але не остерігається. Постійно боялася, щоб не закінчилося це тим, що Анатолій Миколайович припинить читати лекції, що якесь покоління студентів його бачитиме, але не чутиме... Та фатум не вблагати..." – пригадує професор кафедри історії та культури української мови ЧНУ Надія Бабич.

Надія Денисівна пише, що коли б не читала лекції з риторики або стилістики, називає Анатолія Добрянського неповторним взірцем промовця, який полонив слухачів не сімома основними законами риторики, а сімома власними талантами: невичерпною ерудицією, безкомпромісною переконаністю в тому, що говорить, дивовижним відчуттям аудиторії,талантом переконувати і позбавляти помилкового бачення предмета обговорення, багатством лексики – інтелектуальної і емоційної, – відвагою говорити правду там, де інші боялися, вірою в те, що людину треба і можна виправити.

На його лекції сходилися з усієї області. Зали були переповнені, люди часом стояли біля відчинених із зали дверей. Здавалося, що немає такої теми, яку він не знав би. "За цією глибиною знань була невсипуща праця над книгами, які він діставав із-під землі і з наднебесся. Він мусив мати все, що стосувалося культури і духовності в глибинному їхньому сенсі. Всі знали, що на передплату газет і журналів Добрянський віддає місячну зарплату і ще трохи і з іншої".

Його любили всі студенти як лектора, наукового керівника, консультанта і страшенно боялися ті, кому мав рецензувати дипломну роботу, якщо в ній хоч одна цитата була не запаспортизована або подана неточно. Тут він був безкомпромісний.

Від нього завжди щось хотіли: то редагувати, то рецензії, то протекціонізму (що він ненавидів), то вислухати, то просто поряд побути... Біля нього завжди були люди. Різні...

Жив у надзвичайній тісноті

Про надзвичайно скромні побутові умови, на які Добрянський ніколи не нарікав, пригадує професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури ЧНУ, перекладач Петро Рихло.

"Незабутніми для мене стали перші відвідини помешкання Анатолія Добрянського на вулиці Шевченка, 85/2. Колись це була однокімнатна квартира на другому поверсі, в якій перегородили кухню, щоб збільшити житлову площу й отримати додатково ще одну мініатюрну кімнатку. Внаслідок такої перебудови кухня перетворилася на вузенький закуток, у якому заледве розміщувалися кухонна плита з навішеним над нею буфетом та невеличкий столик. Відвойована таким чином у неймовірної тісноти "житлова площа" "мала одну суттєву перевагу – досить просторий балкон... Із часом цей балкон засклили і він став ніби продовженням мініатюрної кімнатки, в якій мешкала мати Анатолія Миколайовича, незабутня Фаїна Василівна..."

Петро Рихло пригадує, що парадною вітальнею помешкання була інша кімната, в якій була знаменита "бібліотека Добрянського".
"Доти ніколи не бачив такої великої приватної книгозбірні, як у тій скромній квартирі. Посередині великої кімнати стояли два робочі столи: один із них належав самому Анатолію Миколайовичу, інший – його найближчому товаришеві і кафедральному колезі Богданові Мельничуку, нині – професору кафедри української літератури, який тоді також мешкав там. Всі стіни були заставлені книжковими полицями, заввишки від підлоги до стелі, за винятком вікна і частини протилежної стіни, де стояв диван, над яким висів гуцульський килим, а на ньому красувалися зразки справжньої холодної зброї – грузинський кинджал і шабля. Увінчувалася вся ця композиція портретом Тараса Шевченка. У книжковому зібранні переважала українська література, чимало книг сучасних авторів було з дарчими написами й посвятами, проте значну частину становили також книги російського та світового письменства, багато в оригіналі... Тут можна було знайти не тільки белетристику чи книги з літературознавства, а й чимало довідкових, енциклопедичних видань".

КДБ довів до лікарні

Коли після літературного вечора, присвяченого Василю Симоненку, студентам організували громадський осуд, Анатолій Добрянський не побоявся заступитися за них.

"За що ви їх судите? У чому звинувачуєте? – запитував у присутніх. – Перед вами цвіт нації!" Про це пригадує директор літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк:

"... Вважаю, що прагнення Анатолія Добрянського захистити студентів спонукали КДБ пильніше стежити за ним. Через два, а може, три роки в гріхах, корені яких живляться буржуазною ідеологією з-за кордону, звинуватили його також. Один військовий офіцер, добрий знайомий (якщо не помиляюся, Гриша Артеменко), переслав йому якісь заборонені матеріали, пов’язані з О. Солженіциним (чи не статтю про письменника?). Конверт дорогою до адресата відкривали, навіть зумисне не дуже акуратно потім заклеїли. Відверту, чесну, постійно спраглу знань людину хутко довели до лікарні. Лікувався у Чернівцях, боролися за його здоров’я в Києві у клініці Стражеска, куди просто так ніхто не потрапляв. У 1974 році разом із дружиною провідував його там. Побачили його виснаженого хворобою, знесиленого, але не зневіреного..."
Юлія Боднарюк

З досьє "МБ"

Анатолій Добрянський народився 26 серпня 1935 року в селі Крикливець Крижопільського району Вінницької області в учительській родині.
У студентські роки брав участь у роботі обласного літературного об’єднання, у підготовці радіоальманахів та літсторінок, писав пісні.
Закінчивши університет (1957), Анатолій Добрянський працював літредактором газети "Радянська Буковина". Після навчання в аспірантурі з 1962 року працював у Чернівецькому державному університеті імені Ю. Федьковича спочатку старшим викладачем, а згодом – доцентом кафедри української літератури.
Захистив кандидатську дисертацію "Шляхи світової сонетистики і розвиток сонета в українській літературі" (1975).
У 1984-1986 роках був виконувачем обов’язків завідувача кафедри української літератури.
Добрянський брав участь у діяльності Товариства ім. Т. Шевченка "Просвіта", громадсько-культурних акціях Народного Руху, роботі громадської організації "Зелений світ Буковини".
Помер Анатолій Добрянський у 2003 році. Поховали його на Алеї слави на центральному цвинтарі Чернівців.
У Чернівцях його іменем назвали вулицю.

(Редакція "МБ" дякує працівникам Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського за допомогу в підготовці статті).