Чернівчанка Зінаїда Серьогіна 20 років опікується інвалідами та немічними. І хоч жінці 79 років, у неї хворе серце, проблеми із зором та ногами, вона продовжує працювати волонтером, не отримуючи за це жодної копійки.

Зінаїда Єгорівна показує волонтерське посвідчення, видане 1992 року.

– За цей час допомогла багатьом людям – книжку можна написати, – запевняє жінка. – Доводилося вирішувати й комунальні проблеми: проводити воду, ремонтувати газові труби. Нині опікуюся сімома інвалідами війни. Серед них Леонід Тихонов, якому виповнилося вже 102 роки, Марія Гринько, яка була медсестрою на фронті й залишилася без ноги. Навідуюся до них двічі на тиждень. До однієї лежачої жінки, яка мешкає по сусідству зі мною, приходжу майже щодня. Вчора віднесла їй пиріжки, які спекла. На кожного підопічного заводжу картку, куди вношу всю інформацію: де воював, які нагороди отримав, чого потребує, домашню адресу, номер телефону. На свята несу великі пакети з продуктами та подарунки. Деякі ветерани живуть дуже бідно. Вони з вдячністю зустрічають мене, ледве руки не цілують. Хоча є й такі, які навіть не подякують та не пустять через поріг будинку або квартири. Вітаю своїх підопічних із днем народження. Інколи складаємося з іншими членами ветеранської ради по 10-20 гривень, щоб купити подарунок.

"Стогнати і плакати –
це не для мене"

Зінаїда Єгорівна запросила кореспондента "МБ" до себе додому. Жінка мешкає у двох невеличких кімнатках із кухнею та вузьким коридорчиком у приватному будинку. На підвіконні рясно цвіте герань, на стінах висять вишиті картини. Стіл і полички в шафі застелені в’язаними серветками.

"Все це вишила і зв’язала я сама, коли ще добре бачила. Багато серветок передала синові у Полтаву й онучці в Німеччину. Ці хустки теж зв’язала я, – пані Зінаїда накидає на плечі велику шерстяну хустину з китицями. – Тепер через катаракту на обох очах майже не бачу, тому не можу ні в’язати, ні вишивати. Маю багато різних болячок: хворе серце, артрит, болять ноги. Але коли чую, що комусь із моїх підопічних погано, беру в руки палицю і бігом до нього. Бачите, біля дверей стоять дві палиці. Це мої найкращі помічники (сміється, – авт.). Без них я не могла б навіть вийти на вулицю, особливо взимку. Коли вдається комусь допомогти, почуваюся здоровішою. Маю сина, двох онуків і двох правнуків, але вони живуть далеко. Спілкуюся з ними по телефону. Син сьогодні телефонував, цікавився здоров’ям. Онучка з Німеччини надіслала фото, які зробила, коли приїжджала до мене в Чернівці".

Жінка пригощає мене домашніми пиріжками з м’ясом та капустою, вишневим варенням, яблуками, кавою.

– Маю невеличкий сад біля будинку, – показує через вікно. – Там ростуть яблуні, вишні, виноград, калина. Закриваю на зиму компоти, варю варення, роблю вино. Коли була молодшою, тримала курей, індиків, кроликів, свиню і навіть козу. Тепер не маю вже сил. Кілька років тому помер мій чоловік, і я залишилася зовсім самотньою. Сидіти вдома біля телевізора не можу. Стогнати, плакати і нарікати на життя – це теж не для мене. Тому працюю волонтером, щоб бути між людьми.

Родину репресували із Сибіру в Сибір

Зінаїду Єгорівну за доброту і сумління дуже поважають у ветеранській раді, яка діє при "Житлосервісі" мікрорайону Гравітон. Вона тут найстаріший волонтер. "Нам виділили у ЖРЕПі кімнату, в якій збираємося двічі на тиждень: у понеділок та четвер, обговорюємо, що зробили, що треба зробити, – розповідає пані Зінаїда. – У раді працює 17 осіб. Це ніби велика родина, де тебе підтримають і допоможуть. Разом святкуємо дні народження. Цього тижня вітатимемо чотирьох іменинників. Я вже підписала листівки, вірші сама вигадала (жінка показує листівки, – авт.). Бажаю їм не хворіти, бути оптимістами, мати здоров’я допомагати іншим".

Зінаїда Серьогіна – сибірячка, родом із Красноярського краю. "Моїх бабусю і дідуся з їхніми чотирма дітьми репресували із Сибіру в Сибір: із Красноярського краю їх перевезли в Томську область, – пригадує жінка. – Мою маму від заслання врятував батько, який закохався в неї і викрав із дому в 16-річному віці. Бабуся тоді ледь не збожеволіла. Адже мама походила із заможної родини, а тато був із бідної сім’ї, де виховували 13 дітей. Та він був красень на все село, тому мама не злякалася злиднів і вийшла за нього заміж. Пізніше мені вдалося домогтися реабілітації всіх своїх родичів. Мама розповідала про страшний голод 1932 року. Тоді помер мій найменший брат. А батько загинув у 1943 році на Курській дузі. Досі зберігаю його похоронку. Мама залишилася сама з трьома маленькими дітьми. Добре пам’ятаю голод 1947 року, коли ми їли лушпиння картоплі. Це були страшні часи. Навіть не знаю, як ми тоді вижили".

До Чернівців Зінаїда Єгорівна приїхала після війни 7 листопада 1949 року. "Мій рідний дядько був військовим лікарем і працював у воєнному госпіталі в Новоселиці, – говорить жінка. – Коли приїхав погостювати до нас і побачив, як ми бідно живемо, забрав мене із собою до Чернівців. Це місто стало рідним для мене. Тут я зустріла свого чоловіка, тут пройшли мої найкращі роки. Працювала на панчішному комбінаті та на заводі "Гравітон". Коли вийшла на пенсію, влаштувалася черговою в університеті. Маю 50 років трудового стажу".
Зінаїда Єгорівна проводжає мене до хвіртки. "Доки мене носять ноги, допомагатиму людям, які цього потребують, – запевняє жінка. – Син Олег із невісткою вже давно просить мене переїхати до них у Полтаву. А я хвилююся, на кого залишу своїх підопічних. Тому поки що відмовляюся…"
Надія БУДНА

ДОСЬЄ
Зінаїда Серьогіна
народилася 19 січня 1934 року в Красноярському краї. 1949 року приїхала до Чернівців.
Працювала на панчішному комбінаті, заводі "Гравітон", сторожем в університеті.
Має сина, двох онуків і двох правнуків.