«Життя закінчилося, хлопчики, на тому боці – війна!»

Сьогодні виповнюється 24 роки з дня початку виведення радянських військ з Афганістану. Та війна досі нагадує про себе Іванові Рибаку, жителю Старої Жадови Сторожинецького району: від піщаних вітрів у нього часто болять очі. Як каже афганець, коли повернувся додому, вранці не міг розплющити очі. Афганістан ніколи й нікого не покине того, хто побував у його горнилі.

Заборонили писати додому

Івана призвали до армії після закінчення Кіцманського сільгосптехнікуму. Майбутнього ветеринара направили служити в артилерію.

– У навчальну частину потрапив у Бердичів, що на Житомирщині, – пригадує він. – Як зараз пам’ятаю: субота, сидимо дивимося фільм. Заходить офіцер, наказує п’ятьом сержантам зайти в канцелярію. А там нам повідомляє новину: в складі артилерійської батареї установок "Град" нас відправлять у Кушку, що на кордоні з Афганістаном. Ми переглянулися, бо були командирами самохідних артилерійських установок – гаубиць. Тоді мало хто знав, що діється в Афганістані. Хоча чутки про нелегке становище там наших військ і людські втрати були. Наприкінці січня 1980 року сформували величезну колону, яка на початку лютого перетнула річку Амудар’ю, а значить, і радянсько-афганський кордон.

– "Життя закінчилося, хлопчики, на тому боці – війна!" – сказав нам російською якийсь підполковник. А ще показав патрони, які душмани використовували проти наших військ. Одразу пригадав, як дорогою до Кушки нам категорично заборонили писати листи додому. Я ще встиг повідомити батьків про те, що мене нібито відправляють служити в Туркестанський військовий округ: не хотів їх турбувати. А один із солдатів все-таки написав правду, але даремно: особіст лист вилучив і дав добрячої прочуханки.

Зупинилися у Шинданді, де стояла 70-та Кандагарська бригада. Тоді ще не було сталого осідку військ, лише дислокувалися різні підрозділи і частини. Ще не відчувалося такої небезпеки й запаху смерті, як пізніше. На базі мотострілецького полку організували конкурс стройової пісні, а в частині 90 відсотків особового складу – українці. Ми виграли, заспівавши "Розпрягайте, хлопці, коней". Командир сказав: "Што ето за хохляндія здєсь?!" Потім колона рушила далі, її охороняли бронетранспортери, а в повітрі зависали вертольоти бойового супроводу. Деякі машини падали в гірську прірву, водії тримали на підйомах кермо колінами, а руками – автомат.

Вся влада – у душманів

Через два місяці артилериста Івана Рибака перевели санінструктором у медичну роту, бо мав фах ветеринарного фельдшера.

– Спокій тривав приблизно тиждень, а потім привезли вбитих душманів, яких зняв наш снайпер із вертольота, коли ті їхали "Тойотою", – продовжує Іван Рибак. – Було моторошно. А вже у квітні розпочали першу військову операцію під містом Тіренкут, яке разом із навколишніми населеними пунктами контролювали душмани. З нашої частини в ній брали участь два батальйони. Один із перевалів ми не могли взяти протягом двох діб. Я був разом із хірургом капітаном Олексієм Трифоновим на автомобілі ГАЗ-66. Уже за перевалом нашу колону затиснули душмани. Загинуло двоє хлопців, ще п’ятьох поранили. Якби не вертольоти, які загасили бойові точки противника, жертв було б набагато більше. Під час нападу ми з командиром три години лежали під машиною, обстрілювали з гір. А вже на рівнині розгорнули артилерійську систему "Град". Дали залп. Однак душмани замаскували "вовчі" ями, підпалили два танки. Дуже люто обороняли міст, який ми взяли другого дня боїв. А ще тиждень билися за Тіренкут. Наш комбат, незважаючи на те, що йому було лише 28 років, був добрим командиром, тому ми втрат не мали, а ось у сусідньому батальйоні вони були чималими. Двом бійцям із Кандагарської бригади дали "Героя Радянського Союзу". Коли привезли перші трупи, напав страх. Ми перев’язували хлопця-естонця, який отримав чотири поранення, осколком йому вирвало бороду. Просив, щоб його добили, бо не міг витримати біль. Пізніше він помер. У нас був танкіст, родом з Одеси, який добре грав на гітарі, співав: "Тишина над полем боя, снова тишина, как будто нет и не было войны, и мы в объятиях мирной тишины". Цей хлопець згодом написав пісню "Пам’яті загиблих під Тіренкутом".

– За участь у цій першій армійській операції мене першого зі Сторожинеччини нагородили відпусткою додому, давши 10 діб на дорогу й 10 – на перебування вдома. А капітана Трифонова, прекрасного хірурга й хорошу людину, нагородили Орденом Червоної Зірки. Бо поранених нам доводилося витягувати з-під душманського вогню. Грошей на дорогу я не мав, тож скинулися офіцери. Коли приїхав додому, батько перебував у лікарні. Вони з братом перелякалися. Запитують: "Ти що, втік?" Довелося показувати відпускний білет. Своє 20-річчя святкував вдома. Хтось мені радив, щоб не їхав більше в Афган. Мовляв, краще у в’язниці, ніж там. Але я не піддався і повернувся "за річку". Не знав, що мама зашила в кітель "Божий лист", пізніше про це мені сказав брат. Дорогою ще заїхав до Львова: провідав батьків свого однополчанина, який невдовзі загинув.

"Пойдьом награди зарабативать"

Втримати Тіренкут радянським військам не вдалося, і почалася друга армійська операція.

– Цього разу моїм командиром став майор-анестезіолог родом із Дніпропетровська. Такий пихатий білоручка. Кричав: "Почєму нє стрєляют, пойдьом награди зарабативать!" А коли почався бій, зі страху заховався в кабіні, викинувши автомат. Пізніше казав, що "краще пити пиво в Дніпрі", ніж бути тут. Не міг пораненого перев’язати. Це мені доводилося робити. З нашої медичної роти загинув туркмен Чари Аниєв, який був старший за мене на півроку: снайпер зі старої англійської гвинтівки "бур" поцілив йому в ліву лопатку.

– Довелося не одного солдата рятувати від смерті і болю. Саме за другу армійську операцію мене й представили до нагороди – медалі "За відвагу". За час перебування в Афганістані брав участь у 18-х бойових операціях. Ми найбільше боялися потрапити в полон. Якось потрапили в засідку. Чотирьох хлопців захопили в полон, душмани відрізали їм вуха і носи, повиколювали очі. Були випадки, коли на бік душманів переходили цілі підрозділи урядових афганських військ. Щоразу, йдучи в бій, молився. Бог вберіг мене від загибелі.
Василь Гринюк

ДОСЬЄ
Іван Рибак народився 15 травня 1960 року в селі Стара Жадова Сторожинецького району.
Закінчив Кіцманський сільськогосподарський технікум і Одеський сільгоспінститут.
Служив в Афганістані. Нагороджений медаллю "За відвагу".
Працює лікарем ветеринарної медицини у Сторожинецькому лісгоспі. Заступник голови районної організації ветеранів Афганістану.